Слава ЗСУ!

— Мені потрібні всі документи, — сказав полковник.

— Які це?

— Розписка. Адвокат розвів руками.

— Це неможливо, полковнику. Полковник стривожився.

Бувши скарбником революційних сил в окрузі Макондо, він подолав за шість днів тяжкий шлях, везучи фонди громадянської війни в двох валізах, нав'ючених на мула, і прибився до табору в Неєрландії, волочачи за собою ледь живого мула, за півгодини до підписання угоди. Полковник Авреліано Буендіа — головний інтендант революційних сил на Атлантичному узбережжі — оформив розписку про отримання і заніс валізи до реєстрів капітуляції.

— Це неоціненний документ, — сказав полковник. — Там розписка, написана власноручно полковником Ауреліано Буендіа.

— Згоден, — відказав адвокат. — Але ці папери перейшли через тисячі й тисячі рук, через тисячі й тисячі канцелярій, поки осіли бозна в якому відділі міністерства оборони.

— Документи такої вартості не можуть пройти повз увагу будь-якого урядовця, — сказав полковник.

— Але за останні п'ятнадцять років урядовці багато разів змінювались, — уточнив адвокат. — Згадайте, що змінилося сім президентів. І що кожен президент змінив свій кабінет принаймні десять разів, і що кожен міністр змінив своїх службовців принаймні сто разів.

— Але ніхто не міг забрати документів до себе додому, — сказав полковник. — Кожен новий урядовець мусив знайти їх на своєму місці. Адвокатові вже не ставало терпцю.

— І нарешті, якщо ці папери вийдуть тепер з міністерства, то в списку їх поставлять на нову чергу.

— Дарма, — сказав полковник.

— Справа затягнеться ще на роки.

— Дарма. Чекав довше, зачекаю ще.

Полковник поставив на столику в вітальні чорнильницю, поклав блокнот з лінованого паперу, ручку, чорнило й вимочку, а двері в кімнату лишив відчиненими на випадок, коли треба буде порадитися з дружиною. Вона молилась, перебираючи чотки.

— Яке сьогодні число?

— Двадцять сьоме жовтня.

Він писав дуже старанно, поклавши руку з ручкою на промокальний папір, спину тримав рівно, щоб легше дихати, як його вчили в школі. Духота в зачиненій вітальні ставала нестерпною. Краплина поту впала на лист. Полковник зібрав її на вимочку. Потім спробував підшкрябати слова, що розпливлись, але посадив кляксу. Однак його те не збентежило. Він написав примітку й зазначив на берегах: «набуті права». Тоді перечитав весь абзац.

— Коли мене внесли до списку?

Дружина, не припиняючи молитви, почала згадувати.

— Дванадцятого серпня сорок дев'ятого року.

За хвильку пішов дощ. Полковник заповнив аркуш великим, наче дитячим письмом, таким, як його навчили в народній школі у Манауре. Потім ще піваркуша — й підписався.

Перечитав листа дружині. Та після кожного речення схвально кивала головою.

Дочитавши, полковник заклеїв конверта й погасив світло.

— Попроси кого-небудь, щоб тобі передрукували листа на машинці, — сказала жінка.

— Ні, — відповів полковник. — Мені вже набридло просити.

З півгодини він слухав, як злива тарабанить по пальмовому листі даху. У селищі почався справжній потоп. Після сигналу гасити світло в хаті де-не-де почало протікати.

— Давно треба було так зробити, — сказала жінка. — Завжди краще порозумітись без посередників.

— Це й зараз не пізно, — відказав полковник, прислухаючись до плюскоту дощу. — Можливо, все вирішиться до того, як скінчиться термін застави на будинок.

— Залишилось два роки, — сказала жінка.

Він засвітив світло, щоб знайти, де крапає зі стелі. Підставив там бляшанку, взяту від півня, й повернувся до спальні під металічний стукіт крапель по блясі.

— Може, їх так зацікавить нагода заробити, що вони вирішать усе ще до січня, — сказав полковник. І сам себе переконав. — Тоді якраз мине рік після Агустінової смерті, і ми зможемо піти в кіно.

Дружина тихенько засміялася.

— Знаєш, я вже й не пам'ятаю тих смішних ляльок, — сказала вона. Полковник спробував розгледіти її крізь сітку від москітів.

— Коли ти була останній раз у кіно?

— В тридцять першому році, — сказала вона. — Пускали «Заповіт мерця».

— Була бійка?

— А хто зна… Якраз на тому кадрі, коли привид намагався викрасти у дівчини намисто, линув дощ.

Шум дощу приспав їх. Полковника непокоїв якийсь біль усередині. Але він не стривожився. Він був готовий пережити ще один жовтень. Загорнувся в ковдру з вовни, на мить уловив натужне жінчине дихання — вже невиразно, пливучи у сні. Тоді заговорив — цілком свідомо. Жінка прокинулася.

— З ким це ти говориш?

— Ні з ким, — відказав полковник. — Я подумав, що на зборах у Макондо ми мали рацію, коли радили полковникові Буендіа не здаватись. Через це бо й пропало все.