Слава ЗСУ!

- Так, ми повернемося за Вами. – Підтвердив Вадим.

В цей час Настя переглядалася з якимось чизом, який не зводив з неї очей.

Цей чиз боязко підійшов до нас і запитав:

- Можна мені піти з Вами?

Настя зворушливо подивилася на нього, а потім на нас.

- Навіщо тобі це? – Запитав Вадим.

- Мені подобається Ваша Богиня. Я хочу служити їй все своє життя.

- Якщо ти так хочеш. І якщо Настя не проти, то служи їй. Йди з нами. А Цариця тебе відпускає? – Запитав Вадим.

Цариця відповіла:

- Як побажають Боги, так я і зроблю. Якщо Вам потрібний цей чиз, беріть його. Я не можу противитися рішенню Богів.

- Так,.. у Насті новий залицяльник. – Сказала я.

- Як тебе звуть, хлопець? – Запитав Вадим.

- Я Мисливець. Мене звуть Мисливець.

- Цікаве і просте ім'я. – Підкреслив Вадим. – Напевно, дуже банальне. Якщо ім'я дане заслужено, по якостях характеру, то це нам дійсно пригодиться. Нам потрібні такі…  - Вадим хотів сказати «люди». Але він же не людина. Тоді продовжив так. – Напарники: сильні, міцні, витривалі, розумні, стійкі і такі, які знають свою справу. Ласкаво просимо в нашу команду!

Ми пішли. У бік печери. Мені так було спокійніше. Пройшовши півгодини, ми дійшли до печери та озирнулися. Поселення стало маленьким, непримітним.

- Ну, все, попрощалися з цією землею? Тепер в шлях. – Сказав капітан.

- Так, було цікаво. 

- У гостях добре, але вдома краще.

Ми збиралися увійти до печери, як в небі щось блиснуло. Біля нас впав метеорит. За ним послідували інші небесні камені. Їх ставало все більше і більше. Як під обстрілом з неба.

- Бігом в печеру! Швидше! – Крикнув капітал.

Ми забігли у всередину печери.

- Чого ви чекаєте? Пішли! – Обурився Вадим.

Тамара з Аркадієм пройшли перші через цей желейний простір. Ми узялися з Вадимом за руки і збиралися вступити. Я бачила, як Настя схопила за руку Мисливця і потягнула вперед.

- Підемо. Все буде добре. Ти опинишся у нас вдома. – Умовляла Настя чиза.

- Ми пішли! Поспішай, Настю! – Крикнув Вадим. Ми вступили в цю густу площину. І розчинилися в ній…

Розділ 15

Ми стоїмо в печері. Я, Вадим, Тамара і Аркадій. А де ж Настя?

Чекаємо та дивимося один на одного.

- Ми ж повинні були їх врятувати. По пророцтву… Тільки як? – Розгублено роздумувала я вголос.

- І Насті немає. Де ж вона? – Турбувалася Тамара.

- Якщо повернутися назад, то можна врізатися в зруйновану стіну печери. Раптом вона вже засипана метеоритними каменями? – Говорив Аркадій.

- Острах. Ми вчасно пішли від туди. – Сказав Вадим. – Може, ще хтось прийде? Треба почекати.

- Гаразд, чекаємо.

- Я почекаю Настю. – Твердила Тамара. – Бідна дівчинка.

- До речі… - Почав Аркадій. – Ви з Тетяною повернулися сюди на 20 хвилин пізніше за нас? Чим Ви там займалися? Чому так зволікали? І весь цей час печера була ціла?