Слава ЗСУ!

— Послухайте, я шукаю готель. Де тут…

Вони не звертали жодної уваги, ніби взагалі я тут не існував. Це вже мене розлютило. Ні слова не кажучи, я ступив уперед і став поміж нимию Той, що був найближче (я бачив придуркуватий вираз його очей і тремтячі губи), зашепелявив:

— Що? Я маю сопіти? Сопи сам!

Можна було подумати, що він звертався до мене.

— Навіщо ви вдаєте з себе глухих? — запитав я, і в ту ж мить з місця, де я стояв, ніби з мене, з моїх грудей почувся пискливий крик:

— Я тобі! Я тобі зараз!

Я відскочив і лише тоді побачив власника голосу, того товстуна в шапці. Хотів схопити його за руку, але мої пальці пройшли крізь неї і зімкнулись у повітрі. Я остовпів, а вони розмовляли далі; раптом мені здалося, що згори, з темряви понад автомобілями хтось на мене дивиться. Я приглянувся і побачив білі плями, схожі на людські обличчя; там, угорі, було щось на зразок балкона. Яким блазнем я мав бути в їхніх очах! Я побіг, ніби за мною хтось гнався. Наступна вулиця йшла вгору і закінчувалась ескалатором. Я подумав, що, можливо, мені пощастить знайти якийсь Інфор, і поїхав блідо-золотими сходами. Потрапив на круглий, не дуже великий майдан. У центрі його стояла висока прозора колона, немов із скла, щось сновигало в ній — пурпурові, коричневі й фіолетові безформні фігури — ніби ожив якийсь абстрактний малюнок, тільки дуже смішний. Ці кольорові фігури то одна, то друга тужавіли, концентрувалися, кумедно розросталися, набиралися людського вигляду, хоч і були позбавлені облич, голів, рук, ніг. Борсаючись, вони виглядали карикатурно. Скоро я збагнув, що фіолетовий чоловічок був ніби буфон — зарозумілий, пихатий і водночас боягузливий. Коли він розсипався зливою стрибаючих кульок, його змінив блакитний. Цей був ангельський, скромний, зосереджений, але якийсь святенницький, ніби сам на себе молився. Не знаю, як довго я дивився. Ніколи в житті мені не доводилось бачити нічого подібного. Крім мене, тут не було нікого, лише чорних автомобілів стало більше. Я не знав навіть, чи ці машини з пасажирами, чи порожні, бо вони не мали вікон. З цього округлого майдану вело шість вулиць: одні — вгору, інші — вниз; їхні перспективи тяглися тонкою мозаїкою кольорових вогників, мабуть, на цілі милі. І жодного Інфору! Я добре-таки стомився, і не лише фізично — мені здавалося, що я вже ніяк не реагуватиму на нові враження. Іноді ноги в мене підгиналися, і я вже не пам’ятаю, як і коли вийшов на широку алею; на перехресті я уповільнив крок, підвів голову й побачив у хмарах відблиск заграви над містом. Я здивувався, бо вважав, що й досі перебуваю під землею. Попростував далі, тепер уже серед моря рухливих вогнів, вітрин без скла, серед манекенів, що жестикулювали, крутились, мов дзиґи, заповзято виконували гімнастичні вправи, подавали один одному блискучі предмети, щось надимали, але я навіть не дивився в їхній бік. Віддалік я помітив кілька рухливих постатей, проте я не був певен, люди то чи лише ляльки, а тому не брався їх наздоганяти. Будинки розступилися, і я побачив великий напис ПАРК ТЕРМІНАЛЬ і сяючу зелену стрічку.

Ескалатор починався в проході між будинками: майже одразу я потрапив у сріблястий тунель, стіни якого пульсували золотом, ніби під ртутною поверхнею і справді плинув благородний метал. Я відчув теплий його подих, потім світло зникло, і я опинився в заскленому павільйоні, що формою нагадував черепашку, його віялоподібний верх ледь помітно мерехтів зеленню — це світло випромінювали тендітні жилочки, його можна було порівняти з люмінесценцією одного у багато разів збільшеного тремтячого листка; на всі боки виходили двері, за ними — темрява і дрібні літери, що стелилися по землі: Парк Терміналь, Парк Терміналь.

Я вийшов. Це й справді був парк. Шуміли невидимі у темряві дерева, хоч я не відчував вітру; він віяв десь вище. Темрява і монотонний шум дерев наді мною. Вперше я відчув себе самотнім, але це було інше відчуття, не те, що в натовпі. Тут я почував себе добре. У парку, мабуть, було чимало людей. Я чув шепіт, інколи світлою плямою мелькало чиєсь обличчя, раз я навіть зіткнувся з кимось. Крони дерев сходилися вгорі, у просвітах блимали зірки. Я пригадав, що до парку їхав униз, і вже там, на тому майдані з танцюючими кольорами, бачив над собою небо, щоправда, затягнуте хмарами. Але як все-таки сталося, що тепер, рівнем нижче, я бачу небо, зоряне небо? Цього я не міг собі пояснити.

Дерева розступилися, і я відчув запах води, мулу, трухлявини, прілого листя. Я завмер.

Хащі чорним колом оточували озеро. Я чув шелест очерету, а вдалині, навпроти мене, суцільною масою підносилися сяючі скляні скелі — напівпрозора гора над рівнинами ночі: примарне ніжне голубувате сяйво йшло від її прямовисних урвищ, кришталеві бастіони над бастіонами й амбразури проваль, і весь цей сяючий велет — фантастичний і неймовірний — відбивався, тільки довший і блідіший, у чорних водах озера. Я зупинився, приголомшений і захоплений. Вітер доносив ледь чутні звуки музики. Напружуючи зір, я побачив яруси горизонтальних терас цього велетня, і раптом у мене сяйнула думка, що це вже вдруге я бачу вокзал, гігантський Терміналь, де блукав минулого дня і де зустрівся з Наїс.