Слава ЗСУ!

— То був син мого молодшого колеги, — відповів я. «Найдивніше те, що це майже правда», — промайнула в мене думка.

— Ти привертаєш увагу. Знаєш?

— Що поробиш.

— Не лише тому, що ти такий великий. Ти й ходиш інакше і дивишся так, ніби…

— Що?

— Ніби весь час чогось чекаєш.

— Чого?

Вона не відповіла. Змінилася на обличчі. Важко дихаючи, подивилась на власну руку. Кінчики пальців тремтіли.

— Вже… — промовила Аен стиха і посміхнулася. Не до мене. її усмішка стала натхненною, зіниці розширились. Вона відкинулася назад, її голова лягла на сіре узголів’я, мідне волосся розсипалося по ньому. Вона дивилась на мене в якомусь трансі.

— Поцілуй мене.

Я обняв її, і це було жахливо — бо хотів і не хотів; мені здавалося, що вона перестає бути собою, що будь-якої миті вона може перетворитися в щось інше. Вона куйовдила пальцями моє волосся, її дихання, коли вона відривалася од мене, було як стогін. «Один з нас несправжній, підлий, — думав я, — але хто: вона чи я?» Вона була страшенно далеко. Я цілував її прекрасне обличчя, і навіть невимовне блаженство, що настало потім, не згасило моєї мовчазної спостережливості. Слухняна, навіть догідлива спинка стала подушкою для наших голів. Це було як присутність когось третього, і ми, наче знаючи про це, не промовили більше ні слова. Я вже засинав, обіймаючи Аен, а мені ще здавалося, що хтось стоїть і дивиться, дивиться…

Коли я прокинувся, вона ще спала. Ми були в іншій кімнаті. Ні, у тій самій. Але вона якось змінилася: частина стіни розсунулася, пропускаючи бліде світло нового дня. Над нами ще горіла лампочка. Я обережно відсунувся на край ліжка. Аен пробурмотіла крізь сон щось подібне до «Алан» і продовжувала спати.

Я пішов через великі порожні зали, звернені вікнами на схід. Промені ранкового сонця відбивалися в прозорих меблях тремтливим червоним полум’ям. Крізь відчинені двері я побачив чийсь силует: це був сіро-білий, позбавлений обличчя, робот, його торс випромінював ледь помітне світло — там, усередині, горів рубіновий вогник, ніби лампадка перед образом.

— Я хочу вийти, — сказав я.

— Будь ласка, прошу вас.

Срібні, зелені, блакитні сходи. У високому, як церква, холі я розпрощався одразу з усіма обличчями Аен. Робот розчинив передо мною двері. Я наказав йому викликати глідер.

— Будь ласка. Може, ви бажаєте поїхати домашнім?

— Хай буде домашній. Я хочу їхати в готель «Алькарон».

— Так і буде. До послуг.

Хтось уже говорив ці слова. Але хто? Я не міг пригадати.

Високими сходами (щоб ніхто не забував, що це палац, а не просто будинок) ми разом спустилися вниз. Саме сходило сонце. Я сів у машину. Коли вона рушила, озирнувся. Робот усе ще стояв у смиренній позі, схрестивши на грудях руки.

Вулиці були майже безлюдні. У садах, як дивовижні покинуті кораблі, замріялись вілли; так, саме замріялись, наче тільки на хвилинку присіли серед живоплотів і дерев, ніби склали свої гострокутні кольорові крила. У центрі було більш людно. Хмарочоси, що виблискували на сонці, будинки-пальмарії, будинки-велетні на широко розставлених ногах-опорах; вулиця проходила попід ними, зникала в блакитному просторі. Я не звертав уже на це ніякої уваги. У готелі я викупався і подзвонив у Бюро подорожей, щоб замовити ульдер на дванадцяту годину. Мене трохи розважало те, як легко я оперую цими назвами, навіть не уявляючи, що то за штука — ульдер.

Я мав ще чотири години. З’єднався з готельним Інфором і запитав про Брегів. У мене не було ні братів, ні сестер, але батьків брат мав двоє дітей: сина й дочку. Коли ж припустити, що й вони померли, то їхні діти…

Інфор назвав мені одинадцять Брегів. Я в свою чергу поцікавився генеалогією. Виявилося, що лише один з них — Аталь Брег — походить з моєї родини. Він був онуком мого дядька. Тепер він вже літня людина, років під шістдесят. Я вже зняв трубку, щоб подзвонити, але поклав її знову. Що я міг йому сказати? Або він мені? Як помер мій батько? Моя мати? Я вмер для них ще за їхнього життя і, народившись знову після їхньої смерті, не мав права розпитувати. Це було б (так мені здалося в ту мить) підлістю, наче я — перевертень — ошукав їх, полохливо тікаючи від власної долі, сховавшись у часі, який не став ще для мене смертельним, як для них. Це вони поховали мене в зірках, а не я їх на Землі.

І все-таки я зняв трубку. Сигнал був довгий. Нарешті озвався хатній робот і сказав мені, що Аталь Брег перебуває зараз за межами Землі.

— Де? — швидко запитав я.

— На Місяці. Виїхав па чотири дні. Що йому передати?

— Чим він займається? Яка в нього професія, — запитав я, — бо я не певен, чи це той, кого я шукаю, чи, можливо, я помилився.