Слава ЗСУ!

На даху містилися сад-ресторан і аеродром. Скоріше вже ресторан-аеродром — літаючі перони, невидимі шибки — я не знайшов би свого ульдера й за рік. Мене провели до нього мало не за руку. Він виявився меншим, ніж я вважав. Я спитав, як довго триватиме політ, бо хотів почитати. Виявилося, близько дванадцяти хвилин.

Отже, не варто й братися до читання. Зсередини ульдер трохи нагадував експериментальні ракети «Термо-Факс», які я колись водив, тільки був більш комфортабельний. Робот, ввічливо побажавши мені щасливої дороги, зачинив дверцята, і тої ж миті стіни стали прозорими, а оскільки я сидів у першому з чотирьох крісел (інші три лишалися вільними), враження було таке, що я лечу на стільці, який стоїть у величезній склянці.

Дуже потішно, але це не мало нічого спільного з подорожжю ракетою або літаком, скоріше воно нагадувало політ на казковому літаючому килимі. Ця дивна машина з пронизливим свистом і без найменшої вібрації злетіла вгору по вертикалі, а потім уже, мов вистрілена з гармати, помчала по горизонтальній лінії. Знову повторилося те саме, на що я вже звернув увагу раніше, прискорення руху не супроводжувалося зростанням інерції. Тоді, на вокзалі, я міг ще вважати, що став жертвою якоїсь помилки, але тепер був уже абсолютно певний у правильності свого першого враження. Важко передати, що діялося зі мною, бо коли вони й справді змогли відокремити прискорення від інерції, то всі гібернації, проби, відбір, муки й клопоти нашої подорожі, виходить, були абсолютно зайвими. Так міг би почувати себе хіба що переможець гімалайської вершини, який після невимовне тяжкого підйому раптом переконується, що на цій горі стоїть переповнений туристами готель, бо поки він сам підіймався на вершину, з протилежного боку гори провели залізницю і спорудили в кінцевому її пункті ціле містечко з всілякими атракціонами. Думка про те, що, лишаючись на Землі, я взагалі не дожив би до цього відкриття, мене не заспокоїла, тут допомогло б хіба лише повідомлення, що це відкриття не може бути застосоване в космічній навігації.

Звичайно, то був чистісінький егоїзм — я це розумів, та все одно поки що я не міг відчувати ентузіазму, як годилося б у такому випадку.

Тим часом ульдер, тепер уже безшумно, летів далі. Я глянув униз. Ми саме проминали Терміналь, який поволі відпливав назад — справжнісінька крижана фортеця; на невидимих з землі його верхніх поверхах чорніли воронкоподібні отвори для вильоту ракет. Потім ми пролетіли неподалік од хмарочоса з чорними і срібними смугами; він височів і над ульдером. Стоячи на землі, неможливо було навіть приблизно скласти уявлення про його висоту. Він здавався трубою — мостом, що з’єднує місто з небом, а на тих «етажеркових полицях», що виступали з нього, роїлися ульдери та інші машини.

Люди на тих аеродромах нагадували маківки, розсипані по срібній таці. Я летів над білими й блакитними колоніями будинків, над садами. Вулиці дедалі ширшали; бруківка була кольорова — переважали рожеві й жовто-зелені барви. Море будинків, перетяте подекуди смугами зелені, розкинулося аж до обрію. Я навіть злякався, що так буде до самої Клавестри. Але машина збільшила швидкість, будинки розбіглися по садах, на зміну їм з’явилися широкі — звивисті й прямі — лінії доріг; вони тяглися багатьма ярусами, опускалися, перехрещувалися, зникали під землею, збігались докупи, розходилися й мчали в сіро-зелену далечінь, поцятковані рухомими крапками глідерів. Потім серед чотирикутних дерев показувалися величезні будівлі з дахами, схожими на ввігнуті дзеркала; у центрі цих дзеркал жевріло щось червонувате.

Ще далі запанувала зелень, на якій де-не-де вирізнялися квадрати рослинності іншого кольору — червоного, блакитного. Це не могли бути квіти: барви надто інтенсивні.

«Доктор Жюффон був би задоволений мною, — подумав я. — Третій день — і на тобі! А який початок. Не хто-небудь. Знаменита акторка, слава. Ну то й що ж, що вона боялася, а може, той страх теж їй приємний. Але навіщо він говорив про близькість? Чи це і є їхня близькість? А як по-геройському я кинувся у той водоспад. Благородний орангутанг. А потім красуня, перед якою юрба падає ниць, щедро його винагородила; ах, як це шляхетно з її боку!»

Обличчя в мене палало. «Ти, кретине, — лагідно промовляв я сам до себе, — а чого, власне, ти хочеш? Жінок? Ти мав жінку. Мав уже все, чого можна тут жадати, аж до пропозиції виступати в реалі включно. Тепер у тебе буде дім, походжатимеш по садку, читатимеш книжки, дивитимешся па зірки і тихо, в скромності своїй, промовлятимеш собі під ніс: я там був. Був і повернувся. І навіть закони фізики працювали на тебе, ти, щасливчику, у тебе попереду ще півжиття, а пам’ятаєш, як виглядає Ремер, що став старішим від тебе на сто років?» Ульдер почав знижуватися, знову залунав свист, білі і блакитні дороги, що розкинулися внизу, здавалися облитими емаллю, вони наближалися, ширшали. Великі стави і маленькі квадратні басейни виблискували під сонцем. Більшали будиночки, розсипані по схилах горців. На обрії бовваніло синє пасмо гір. Я побачив іще стежки, посилані гравієм, газони, клумби, холодну зелень води у бетонному обручі, доріжки, кущі, білий дах — усе це повільно обернулося, насунулось на мене і знерухоміло.