Слава ЗСУ!

На мій здивований погляд він додав з кислою міною:

— Той усміхнений тип, розумієш?

Я нічого не відповів. Він натягував свої старі штани, які я запам’ятав ще з «Прометея», і ми спустились униз. На столі стояло лише три прибори, але в їдальні не було нікого.

— Нас буде четверо, — звернувся я до білого робота.

— Ні, пробачте. Маргер виїхав. Його дружина, ви і Олаф Стів. Вже подавати чи зачекати на жінку?

— То можемо зачекати, — поспішив Олаф.

Добросердий хлопець. Дівчина якраз увійшла. На ній була та сама спідничка, що вчора, волосся трохи вологе, наче вона щойно вийшла з води. Я відрекомендував їй Олафа, він поводився спокійно, з гідністю. Я так ніколи не вмів.

Розмовляли ми мало. Вона сказала, що її чоловік мусить щотижня виїздити на три дні — така в нього робота, і що вода у басейні, незважаючи на сонце, не така вже й тепла. Але ця розмова швидко урвалася, і хоч я дуже старався, не міг нічого придумати; я мовчав і лише їв. Я помітив, що Олаф придивляється до неї, але тільки тоді, коли я розмовляв з нею і вона дивилася в мій бік. З його обличчя не сходив вираз байдужості. Наче він весь час думав про щось інше.

Під кінець обіду прийшов білий робот і сказав, що вода в басейні буде підігріта на вечір, як цього побажала Маргер. Вона подякувала й пішла до себе. Ми залишилися вдвох. Олаф дивився на мене, і я відчув, що знову червонію.

— Оце так, — промовив Олаф, запалюючи сигарету. — Чолов’яга, який спромігся залізти в оту смердючу дірку на Керенеї, старий кінь — ні, не кінь, скоріше старий стоп’ятдесятирічний носорог, починає…

— Кинь, прошу тебе, — буркнув я. — Коли хочеш знати, то я ще раз поліз би туди… Я не закінчив.

— Більше не буду. Даю слово. Але знаєш, Халь, я розумію тебе. Присягаюся, що ти навіть не знаєш, чому…

Я показав головою в той бік, куди вона пішла.

— Чому?…

— Сказати?

— Будь ласка. Але без дурниць.

— Ти й справді збожеволів! — обурився Олаф. — Це ж так просто. Ти завжди не бачив того, що в тебе під носом, а лише те, що далеко — всякі Кантори, Корбазилевси…

— Не задавайся.

— Я знаю, що вона жовторота, але ж мн затрималися в розвитку, поки тягнули за собою оті шістсот вісімдесят витків спіралі, розумієш?

— Розумію, а що далі?

— Вона зовсім, як дівчата наших часів! У неї нема цієї червоної гидоти в носі, отих тарілок на вухах або фосфоризуючих патлів на голові; таку дівчину ти міг зустріти в Кеберто чи Аппреноусі. Я пригадую зовсім схожих на неї. Оце й усе!

— Хай мене чорти візьмуть, — тихо сказав я. — Майже так. Так, тільки є деяка різниця.

— Ну?

— Те, що я вже тобі казав. З самого початку. Правду кажучи, я не уявляв собі… я вважав себе спокійним, як тиха вода.

— Справді? Шкода, що я не сфотографував тебе, коли ти вилізав із тієї дірки на Керенеї. Побачив би ти цю тиху воду! Чоловіче, я думав, що… ех!

— Хай згорить ця Керенея з усіма своїми печерами й усім іншим, — промовив я. — Знаєш, Олафе, перед тим, як сюди приїхати, я був у одного лікаря на ім’я Жюффон. Це дуже симпатичний суб’єкт. Йому вже за вісімдесят, але…

— Така вже наша доля, — спокійно зауважив Олаф. Видихнув дим і дивився, як він розпливається над купою блідо-лілових квітів, схожих на дуже великі гіацинти. — Найкраще нам серед таких стареньких, — заговорив він знову. — 3 отакенною бородою. Як подумаю про це, то мене аж трусить. Знаєш що? Давай купимо собі сотню курей і будемо їм шиї скручувати!

— Та годі вже тобі. Отже, той лікар, знаєш, сказав мені багато цікавого. Що ми не можемо мати друзів, тобто друзів-ровесників, — адже рідних у нас немає, — і залишаються нам тільки жінки, але тепер мати одну жінку важче, ніж багатьох. І він мав рацію. Я вже переконався.

— Халь, я знаю, що ти розумніший за мене. Ти завжди любив мудрувати. Щоб це було до біса важко, і щоб ти не міг одразу, і щоб тричі із шкури випнутися, і тільки тоді… Інакше тобі було б несмачно. Не дивись так на мене. Я тебе не боюся! Ти знаєш, що я тебе не боюся?…

— Слава богу. Лише цього бракувало.

— Отже… що це я хотів тобі сказати? Ага. Знаєш, я спочатку думав, що ти хочеш бути сам собі паном і тому таке виробляєш, що ти хочеш бути чимось більшим, ніж пілот, ніж такий тип, якому аби день до вечора. Я чекав тільки, коли ти почнеш задирати носа. І коли ти затикав за пояс Нормерса та Вентурі своїми рівняннями й нишком встрявав у їх вчені дискусії, знаєш, я думав, що ти вже починаєш. Ллє потім був той вибух, пам’ятаєш?

— Уночі?

— Так. І Керенея, і Арктур, і той місяць. Дорогий мій, отой місяць мені й досі часом сниться, а якось наснився так, що я упав з ліжка. Ого, той місяць. Так, але сам бачиш що. Видно, у мене вже склероз. Весь час забуваю… Але потім було те все, і я переконався, що ти думав не про те. Просто ти не вмієш інакше. Пам’ятаєш, як ти просив Вентурі дати його особистий примірник тієї книжки, такої червоної, що то було?