Слава ЗСУ!

— Ну, гаразд, гаразд. Ти був зам’який… Так? Ні!

— Я… Халь! Я не можу. Поїду звідси! Слухати твої вигадки? І не подумаю. Ардер не відповідав. Так?

— Дай спокій.

— Не відповідав, га?

— Не відповідав.

— Міг у нього бути витік? Я мовчав.

— Могло бути ще тисячу інших варіантів аварій? А може, він потрапив у мертву зону? Може, йому погасили сигнал, коли він втратив космічну швидкість у турбуленціях? Може, у нього розмагнітилися передавачі над тією плямою, і…

— Досить.

— Не хочеш визнати, що я маю рацію? Посоромився б.

— Але ж я нічого не казав. Адже могло статися щось інше. То чого ти упираєшся, що це було радіо, радіо і більше ніщо, тільки радіо?

— Може, ти й маєш рацію… — сказав я, почуваючи страшенну втому. І мені стало зовсім байдуже. — Може, і твоя правда… — повторив я. — Радіо… це найімовірніше, знаєш… Ні. Нічого більше не кажи. І так ми говорили про це в десять разів більше, ніж треба. Краще не говорити нічого.

Олаф підійшов до мене.

— Ех! Кінь… — сказав він, — кінь ти нещасний… досить вже з тебе цієї халепи, правда?

— Якої ще халепи?

— Почуття відповідальності. В усьому треба знати міру. Що ти збираєшся робити?

— Не знаю.

— Погано тобі, га?

— Гірше не може бути.

— Чи не поїхав би ти зі мною? Або кудись — сам. Якби ти схотів, я допоміг би тобі це влаштувати. Речі можу забрати або залишити їх тут.

— Не хочу я звідси їхати. Знаєш, що я тобі скажу? Я й не рипнуся звідси. Хіба що…

— Що?

— Нічого. Отой, у майстерні, що він сказав? Коли буде готова машина? Завтра чи вже сьогодні? Бо я забув.

— Завтра вранці.

— Добре. Дивися — вже смеркає. До вечора пробалакали…

— Хай їм грець, тим розмовам!

— Я пожартував. У басейн не хочеш?

— Ні. Я б краще почитав. Даси мені що-небудь?

— Бери все, що хочеш. Ти вмієш орудувати цим скляним насінням?

— Так. Сподіваюся, що в тебе немає того… апаратика із солоденьким голоском?

— Ні, у мене тільки оптон.

— Добре. Це я візьму. Помокнеш у басейні?

— Так. Але зараз ходімо разом нагору, мені треба переодягтися.

Я дав йому кілька книжок — головним чином історичних і одну — про стабілізацію динаміки народонаселення, бо це його цікавило. І біологію з великим розділом про бетризацію. А сам роздягнувся і почав шукати плавки. Я їх так і не знайшов. Довелося взяти чорні Олафові. Я накинув купальний халат і вийшов з будинку.

Сонце зайшло. Від обрію, заступаючи чисте небо, пливли хмари. Я кинув плащ на пісок — уже не гарячий, і сів, торкаючись води кінчиками пальців. Розмова таки схвилювала мене, я мусив це визнати. Смерть Ардера сиділа в мені, як скалка. Мабуть, Олаф мав рацію. Мож:е, це лише право пам’яті, що ніколи не примиряється…

Я підвівся і стрибнув з місця, без розгону, головою вниз. Вода була тепла, це мене трохи спантеличило, бо я приготувався до холодної. Я виринув. Вода була надто тепла, як чай. Я вилазив з протилежного боку, лишаючи на стартовій тумбі вологі сліди рук, коли щось кольнуло мене в серце.

Історія Ардера перенесла мене в зовсім інший світ, а зараз, може, через те, що вода була тепла, я пригадав дівчину, і мені здалося, ніби насувається щось жахливе, якесь нещастя, якого я не можу подолати, а повинен.

Може, це теж мені тільки вбилося в голову? Я, скоцюрбившись, розгублено обмірковував це. Швидко сутеніло. Я вже ледве бачив власне тіло, загар зливався з темрявою, хмари закривали все небо, і якось несподівано, надто несподівано запала ніч. Від будинку наближалося щось біле. Це була її шапочка. Мене охопила паніка… Я повільно підвівся, хотів утекти, але вона помітила мене.

— Брег, це ви? — тихо окликнула вона.

— Я. Ви хочете купатися? Я не… заважатиму. Я піду…

— Чому? Ви мені не заважаєте… Вода тепла?

— Так. Як на мене, навіть занадто, — сказав я. Вона підійшла до краю і легко стрибнула. Я бачив лише її силует. Костюм був темний. Вона виринула майже поруч, біля моїх ніг.

— Жахливо! — вигукнула вона, пирхаючи. — Що він наробив… треба холодної. Ви не знаєте, як це робиться?

— Ні. Але зараз довідаюся.

Я стрибнув над її головою. Пірнув униз, іще нижче, аж поки не торкнувся дна витягнутими руками, і поплив понад ним, торкаючись бетону. Під водою, як завжди, було трохи світліше, ніж на поверхні, і я скоро знайшов отвори труб. Вони були в стіні навпроти будинку. Я виплив, уже майже без повітря в легенях, бо довго був під водою.

— Брег!!! — почув я її голос.

— Я тут. Що сталося?

— Я так злякалася… — вже тихше сказала вона.