Слава ЗСУ!

— Ви полетіли?…

— Ні. Ми чекали. Минуло ще два дні, хмара осіла, і я полетів удруге. Сам. Ти розумієш чому?

— Розумію.

— Я швидко знайшов його, бо скафандр світився в темряві. Він лежав під скелястим шпилем. Обличчя не було видно, скло вкрилося зсередини памороззю. Підіймаючи його, я подумав у першу мить, що тримаю в руках лише порожню шкаралупу, бо він… майже нічого не важив. Але то був він. Я залишив Томаса й повернувся його ракетою. Потім я докладно оглянув і’ї і зрозумів, чому так сталося. У нього зупинився годинник — звичайнісінький собі годинник — і він втратив лік часу. Цей годинник відміряв години й доби. Я налагодив його й перекрутив стрілки, щоб ніхто не міг здогадатися.

Я обняв Ері і відчув, як від мого дихання ворушиться її волосся.

Вона знову торкнулася шрама.

— Він має таку форму…

— Дивну, правда? Бо тут зашивали двічі, першого разу шви розійшлися… Зашивав Турбер. Бо Вентурі, нашого лікаря, вже не було серед живих.

— Це той, що дав тобі червону книжку?

— Так. Звідки ти знаєш, Ері? Я тобі розповідав? Ні, це неможливо.

— Ти говорив Олафові, тоді — пригадуєш?

— Правда. Але щоб ти запам’ятала? Така дрібниця. Власне — я свиня. Вона залишилася на «Прометеї» разом з усім.

— Там у тебе речі? На Місяці?

— Так. Але і’х не варто забирати.

— Варто, Халь.

— Люба моя, зрозумій, що тоді зібрався б цілий музей пам’яток. Я цього не терплю. Коли й заберу, то тільки щоб спалити, а собі залишу кілька дрібничок, які дісталися від товаришів. Той камінець…

— Який?

— У мене чимало таких камінців. Один з Керенеї, є ще з планетоїда Томаса… Ти тільки не думай, що я і’х колекціоную. Просто вони позалізали в підошви чобіт, і Олаф повитягав їх, сховав і зробив відповідні написи. Я не міг вибити це йому з голови. Дурниця, але… мушу тобі сказати, щоб ти не думала, що все там було страшне і що, крім смерті, нічого там не траплялось. Уяви. собі… взаємопроникнення світла. Спочатку рожеве — легесенька рожева безконечність, а в ній друга, темніша, а далі червоне, майже синє, але це дуже далеко, навколо самосвітіння, не важке, не як хмара, не як імла — інше. Мені бракує слів, щоб передати це. Ми вийшли вдвох з ракети і дивилися. Знаєш, мені ще й зараз аж горло стискає, таке це було красиве. Подумай: там немає життя. Там немає ні рослин, ні тварин, ані птахів — нічого, ніяких очей, які могли б це бачити. Я переконаний, що, може, від виникнення світу ніхто на це не дивився, ми були перші, удвох з Ардером, і якби не те, що в нас зіпсувався гравіпеленг і довелося сісти, щоб зробити нову шкалу, бо кварц розбився і ртуть витекла, — то до кінця світу ніхто б там не стояв і не побачив би цього. Чи не безглуздя? Нам було що робити, але ми не могли зрушити з місця. Ми забули, чого тут сіли, а просто отак стояли, стояли й дивилися.

— Що то було, Халь?

— Не знаю. Коли ми повернулися і розповіли про це, Б’єль схотів неодмінно полетіти, але йому не вдалося. У нас не було зайвого запасного пального. Там ми зробили безліч знімків, але з цього нічого не вийшло. На знімках усе виглядало як рожеве молоко з білуватими розводами, і Б’єль фантазував про фосфоресценцію кремнієво-водневих випарів; він, може, і сам у не не вірив, але намагався хоч якось пояснити собі це явище. Воно було таке, як… як ніщо інше. Ми не знаємо нічого подібного. Воно не схоже ні на що. Там була велетенська глибина, але це був не обрій. Я вже казав тобі про ці відтінки, дедалі глибші й темніші. Рух… і в той же час нерухомість. Воно пливло й стояло. Змінювалось, наче дихало, але весь час, проте, було однакове, і хтозна, може, найважливішими були велетенські масштаби цього явища. Ніби крім тієї жорстокої чорної вічності існувала ще й інша вічність, інша безконечність, така зосереджена й могутня, така ясна, що, заплющивши очі, людина не могла вже в неї вірити. Коли ми подивились один на одного… Треба було знати Ардера. Я покажу тобі його фотографію. То був хлопець більший за мене, він виглядав так, наче міг пройти крізь будь-який мур і навіть не помітити його. Ти чула вже про ту… «дірку» на Керенеї?

— Так.

— Він застряв там у скелі, під ним кипіло розпечене болото, щохвилини могло плеснути в щілину, де він сидів, а він говорив: «Халь, почекай. Я ще роздивлюся. Може, якщо я зніму балон… Ні, реміння заплуталось. Але почекай іще». І так далі. Можна було подумати, що він розмовляє по телефону з кімнати готелю. І то не поза, такий вігі був насправді. Найтверезіший з усіх нас: завжди все зважував. Тому він і полетів потім зі мною, а не з Олафом, котрий був його другом, — ти вже чула про це…