Слава ЗСУ!

Потрясіння зустрічі враз розкрило всю мою слабість, яку я так розпачливо ховав — спочатку під удаваним спокоєм, а потім, коли дерся на гору, — під такою ж удаваною завзятістю.

Я наосліп простягнув руку вниз і тремтячими пальцями підніс до рота грудку снігу.

Сніг танув, не вгамовуючи спраги, однак холод його немовби витверезив мене. Я сидів отак і їв сніг, ще й досі не зовсім упевнений в слушності свого здогаду і чекаючи підтвердження. Ще задовго до того, як зійшло сонце, з високості від поволі згасаючих зірок плавно спустився якийсь птах, склав крила і, посидівши на уламку скелі, почав наближатися до мене. Я завмер, щоб не наполохати його. Він обійшов мене, повільно віддаляючись, а коли я подумав, що він мене не помітив, повернувся з іншого боку, оминаючи валун, на якому я сидів, і ми отак якийсь час дивились один на одного, аж поки я неголосно озвався до нього:

— Звідки ти тут узявся?

Він не поворухнувся.

Побачивши, що він мене не боїться, я знову почав їсти сніг.

Він схиляв голівку то в один, то в другий бік, придивлявся до мене чорними намистинками очей, а потім, немов досхочу надивившись, несподівано розпростав крила й полетів геть. А я, спершись на шорстку поверхню валуна, зіщулившись, із задубілими від снігу руками, очікував світанку; вся ніч знову пропливала переді мною в безладних, уривчастих епізодах: Турбер, його слова, мовчання — моє й Олафове, імла — чорна й руда, гарячі потоки повітря, пульс мільйонного міста, висячі майдани та алеї, чашоподібні будинки з полум’яними крилами, різнобарвні поверхи вулиць, розмова з птахом, я жадібно їв сніг на перевалі, — усі ці картини були водночас і реальними, і нереальними. Так інколи трапляється уві сні: вони були згадкою і разом з тим забуттям усього, чого я не наважувався ворушити, бо весь цей час намагався знайти в собі згоду на те, з чим не міг погодитися.

Але то було раніше і скидалося на сон.

А зараз, тверезий і насторожений, у повітрі, аж срібному від сірості, я, очікуючи дня, спостерігав, як повільно виринають з імли суворі урвища, ущелини, осипи; вони випливали з ночі, як мовчазне підтвердження реальності мого повернення, і вперше за весь цей час — вже не чужий на Землі, вже підвладний їй та її законам, без бунту, без жалю — міг я думати про тих, хто летітиме по золоте руно зірок…

Сніги на вершині хребта спалахнули золотом та білизною, він височів над долиною, повитою ліловою сутінню, могутній і вічний, а я, не закриваючи очей, повних сліз, у яких відбивалося його сяйво, повільно підвівся й пішов униз, на південь, де був мій дім.