Слава ЗСУ!

- Так, з лимонами нам пощастило, - продовжував Качур, клопочучись із чайним причандаллям. – Скажу вам, мало в який день ми не знаходимо в річці два-три шматочки!

Вільям скам’янів, дивлячись у темну річку. Сплюнути чи ковтнути, подумав він. Класична дилема.

- Все гаразд, пане де Ворде?

- Ммм.

- Забагато цукру?

- Ммм.

- Надто гаряче?

Вільям з полегшенням виплюнув чай у напрямку річки.

- Ох! – вигукнув він. – Так! Кип’яток! Саме так! Чудовий чай, але – кип’яток! Я поки поставлю кухля на землю, щоб він охолонув, гаразд?

Він підхопив олівця й записник.

- Отже… е-е-е, пане Гав, кого саме ви вкусили за ногу?

Гав гавкнув.

- Він їх усіх покусав, - сказав голос Костя. – Коли вже кусаєш, чого спинятись?

- Чи впізнали б ви їх, якби вкусили знову?

- Він каже, що міг би. Він каже, що більший чоловік був на смак як… е-е-е… - Кость на мить замовк, - ну… як же це… велика-велика чашка з гарячою водою, а в ній мило.

- Ванна?

Гав загарчав.

- Так і називається, еге ж, - погодився Кость. – А другий мав запах дешевого бріоліну. А той, що виглядав як бог… тобто як Правитель Ветерані – від нього тхнуло вином.

- Вином?

- Так. Гав також каже, що хотів би перепросити за те, що щойно вас вкусив. На нього просто подіяли власні спогади. Ми… я хочу сказати, собаки мають дуже фізичну пам'ять, якщо ви мене розумієте.

Вільям кивнув і почухав ногу.

Подальше описання подій в Еліптичному какбінеті супроводжувались вереском, гавкотнею та гарчанням; Гав бігав колами за власним хвостом, доки не буцнувся писком у Вільямову литку.

- І відтоді Рон увесь час носив його під пальто?

- Хто ж зачепить Старого Тхора Рона, - сказав Кость.

- Авжеж, - погодився Вільям. Він кивнув на Ґава.

- Я хочу зробити його знімок, - сказав він. – Це… вражаюча розповідь, але нам потрібне зображення, щоб довести, що ми справді розмовляли з Гавом. Ну, тобто – через перекладача, звичайно. Я не хотів би, щоб читачі сприйняли це за ще одну з ідіотських історій про «собак, що говорять», які друкують «Сенсації»…

В гуртку безпритульних почувся шум. Прохання не викликало особливого ентузіазму.

- У нас тут, знаєте, щось на кшталт елітного району, - сказав Качур. – Ми не пускаємо сюди кого попало!

- Але ж стежка веде просто під міст! – сказав Вільям. – Сюди може прийти хто завгодно!

- Ну да, - сказав Домовина Генрі. – Може.

Він кашлянув і, демонструючи неабияке вміння, сплюнув у вогонь.

- От тіки ніхто не пробоває.

- Креветко, - пояснив Старий Тхір Рон. – Бляха-муха? Хря! Я ж говорив: двері, стерня, стерня, двері!

- Тоді вам краще повернутися зі мною до редакції, - сказав Вільям. – Врешті-решт, доки ви продавали газети, ви носили пса по всьому місту!

- Зараз надто небезпечно, - сказав Кость.

- Чи не поменшає небезпека за ще п’ятдесят доларів? – спитав Вільям.

- Ще п’ятдесят доларів? – сказав Арнольд-Колобок. – Це вже буде цілих п'ятнадцять доларів! 

- Сто, - стомлено сказав Вільям. – Ви ж розумієте, що аудиторія зацікавлена дізнатись правду?

Компанія витягнула шиї.

- Не бачу ніякої овдеторії, - повідомив Домовина Генрі.

Вільям зробив крок, цілком випадково перекинувши кухля зі своїм чаєм.

- Тоді вперед, - сказав він.

Тепер пан Тюльпан починав побоюватись. Це було незвично. В тому, що стосувалося  побоювань, він зазвичай виступав причиною, а не об’єктом. Проте пан Шпилька діяв неправильно, а оскільки за прийняття рішень відповідав саме він, над цим слід було замислитись. Пан Тюльпан умів приймати рішення за частки секунди, а коли справа торкалася мистецтвознавства, заіграшки оперував століттями – але на середніх дистанціях почувався не кращим чином. Для цього йому потрібен був пан Шпилька.

Але пан Шпилька тільки бурмотів щось сам до себе, продовжуючи вдивлятися в сутінки.

- Тепер поїдемо? – спитав пан Тюльпан, в надії виправити становище. – Ми отримали плату, причому, мля, з премією – то чого тут, мля, стирчати? 

Те, як пан Шпилька повівся, мля, з адвокатом, пана Тюльпана турбувало теж. Наставити на когось зброю й не скористатися нею – це було на нього не схоже. «Нова фірма» не погрожувала оточуючим – вона їм загрожувала. А всі ці виступи на тему «залишу-життя-сьогодні»… це була профанація.

- Я кажу, тепер ми…

- Як ти думаєш, що стається з людьми після смерті, Тюльпане?

Пан Тюльпан був вражений.

- Що це ще, мля, за запитання?! Ти знаєш, що з ними стається!

- Справді?

- Звичайно. Пам’ятаєш, як нам довелося лишити того хлопця у клуні, й минув цілий тиждень, доки ми змогли закопати його як слід? Пам’ятаєш, як він вигля…