Слава ЗСУ!

-     Наразі десь на вісім балів, - сказала Сахариса. – Але коли наступний випуск потрапить на вулиці… - вона на мить заплющила очі й заворушила губами, підраховуючи, – матимемо щось близько двох тисяч трьохсот сімнадцяти.

-     Тоді все – в друк, - сказав Вільям.

Вернигора повернувся до набірників.

-     Тримайте сокири під рукою, хлопці, - сказав він.

-     Слухайте, я не хочу, щоб хтось зазнав неприємностей, - заговорив Вільям. – Я можу сам провести набір, і впоратись із верстатом теж.

-     Для цього треба троє, і то справа йтиме повільно, - сказав Вернигора. Помітивши вираз обличчя Вільяма, він усміхнувся і ляснув його по спині настільки високо, наскільки це могло вдатися гному. – Не хвилюйся, хлопче. Ми просто хочемо захистити свої інвестиції.

-     Я теж нікуди не піду, - сказала Сахариса. – Мені потрібен мій щоденний долар!

-     Два долари, - відсутньо сказав Вільям. – Час підвищити ставки. Як гадаєш, От… Ох, нехай його. Чи не міг би хто-небудь змести Отто докупи, якщо не важко?

За кілька хвилин відновлений вампір випростався біля триноги й неслухняними пальцями витягнув з апарату мідну пластинку.

-     Шчо далі?

-     Ти лишаєшся з нами? Це може бути небезпечно, - попередив Вільям, одразу подумавши, що говорить це вампірові, котрий горить на роботі в буквальному сенсі слова.

-     Який тип небеспеки? – спитав Отто, нахиляючи пластину під різними кутами, аби пересвідчитись, що вона в порядку.

-     Ну, для початку – цивільно-процесуальний.

-     Ніхто не казати про часник?

-     Ні.

-     А чи мошу я отримати сто вісімдесят толарів на «Акіну ТР-10», іконограф зі швидкодіючим бісиком, розсуффною підстаффкою та великою блискучою кнопкою?

-     Е-е-е… Поки що ні.

-     Гут, - філософськи сказав Отто. – Тоді мені треба п’ять толарів на поточний ремонт і апгрейд.

-     Добре, добре. Нема питань.

Вільям оглянув друкарню. Всі мовчали, і всі дивились на нього.

Кілька діб тому він очікував, що сьогоднішній день буде… ну, нецікавим. Так воно завжди бувало після того, як він надсилав свої новинні зведення. Зазвичай він убивав час, вештаючись містом, або сидячи в своєму кабінеті з книжкою в очікуванні клієнта, котрому знадобиться написати – а часом і прочитати – листа.

Листи, в обох випадках, траплялися дуже непрості. Коли вже хтось збирався звернутись до послуг пошти (які головним чином полягали в передачі конверта більш-менш пристойному з вигляду мандрівникові, котрий вирушав приблизно в потрібному напрямку), то на це мали бути справді поважні причини. Проте справа була в тому, що це не були Вільямові складнощі. Не він звертався до Патриція по помилування, і не він повідомляв жахливі новини про вибух на шахті № 3 (хоча, звісно, докладав усіх зусиль для полегшення становища клієнтів). І те, що проблеми не стосувались його особисто, таки послаблювало неминучий тиск на його душу. Якби стрес був гострою стравою, його попереднє життя смакувало б вівсянкою.

Верстат чекав. Зараз він виглядав як величезний потворний хижак. Незабаром Вільям згодує йому сотні слів – а за кілька годин чудовисько знову буде голодним, ніби тих слів ніколи й не було. Монстра можна було годувати, але ситим він так і не ставав.

Вільям здригнувся. У що він їх усіх втягнув?

Та він відчував внутрішній вогонь. Правда існувала, а він ще й досі її не виявив. І тепер він мусив це зробити, бо знав – досить цьому випуску вийти на вулиці міста…

-     Креветко!

-     Го-го!

-     Кря!

Він позирнув на новоприбулих. Безумовно, правда могла приховуватись у найнесподіваніших місцях, і мати найдивовивжніших паладинів.

-     Запускайте верстат, - сказав він.

Минула година. Продавці газет уже повернулись по нові примірники. Від гуркоту верстата трусився бляшаний дах. З кожним ударом преса перед Вернигорою підстрибували купки мідних монет.

Вільям вдивився в своє відображення у шматку полірованої латуні. Якимось чином він примудрився весь заляпатись фарбою. Довелось, наскільки це було можливо, зчищати її носовичком.

Ендрюза-Разом-Нас-Багато, як найпритомнішого з усіх, він відправив продавати газети біля Кварталу Псевдополя. Все ж таки мінімум п’ятеро з Разом-Нас-Багато могли вести зв’язну розмову.

У Варті, поза всяким сумнівом, статтю вже прочитали до останньої літери – навіть якщо їм довелося посилати по допомогу для тлумачення довгих слів.

Вільям відчув, що на нього хтось дивиться. Обернувшись, він побачив, як Сахариса швидко нахилилась над своєю роботою. За його спиною почувся чийсь смішок.