Слава ЗСУ!

-     Звиняйт? Агов?

Лункий голос чувся з-під лави. Вернигора опустився на коліна.

-     О ні, - сказав він.

-     Що там? – спитав Вільям.

-     Там… ну… Отто.

-     Звиняйт? Мошна мене хто-небуть витягти?

Вернигора, скривившись, сунув руку в темряву, тим часом як голос продовжував:

-     Ох, божечки, тут дохлий щур, і хтось, схоже, загубити свій ланч, який гидота… Не за вухо, не за вухо… Бітте, за волосся…

Рука з’явилася знову, тримаючи голову Отто, згідно з її власним проханням, за волосся. Очі крутилися в орбітах.

-     Фсі живий? – спитав вампір. – Голофне – не фтрачати голови в критичній ситуації, еге ш?

-     З тобою все… гаразд, Отто? – спитав Вільям, відчуваючи, що це була б ідеальна фраза для Чемпіонату з найбільш ідіотських запитань.

-     Що? А, так. Так. Мабуть. Не мені нарікати. Спрафді, фсе гарно. Хоч я тепер маю, як то кажуть, пефний фізичний недолік…

-     Це не Отто, - вимовила Сахариса. Її тіпало.

-     Звісно ж, це він, - сказав Вільям. – Тобто хто ще міг би…

-     Отто вищий, - сказала Сахариса і вибухнула реготом.

Гноми теж розреготалися – в ту мить вони б розреготалися з чого завгодно.

Отто підтримав їх без надмірного ентузіазму.

-     Еге ш. Ха-ха-ха, - сказав він. – Знаменитий анк-морпоркський гумор. Зер смішно. Смійтесь далі, про мене не турбуйтесь.

Сахариса ледь не задихалася. Від такого реготу можна було й померти. Вільям якомога обережніше струсонув її за плечі – і тут вона заплакала. Крізь гучні схлипування пробивалися пароксизми реготу.

-     Краще б я померла! – схлипувала вона.

-     Афжеш, коли-небудь обоф’язково спробуйте, - сказав Отто. – Пане Вернигоро, чи не могли б ви піднести мене до тіла? Воно десь тут.

-     Може… тобі… Може, тебе пришити до… - вичавив Вернигора.

-     Ні. Ми лехко загоювати свої рани, - сказав Отто. – О, ось воно. Ви не могли б покласти мене біля мене? І відвернутись? Бо це трохи, знаєте, незручно робити на чужих очах. Ніби пісяти.

Гном, усе ще під дією темного світла, підкорився. Ще за мить усі почули:

-     Окей, мошна дифитись.

Отто, цілісінький, сидів на долівці, протираючи шию носовичком.

-     Йому треба було пробити мій серце осиковим кілком, - сказав він. – Так… Що це фсе було? Гном сказав, щоб я відволікти увагу…

-     Ми не знали, що це буде темне світло! – скрикнув Вернигора.

-     Звиняйт? Фсе, щоо я мав – то земляні вугри, а ви сказали, щоо справа негайна! І що я мав робити?! Я ш зав’язав!

-     З темним світлом жарти кепські! – сказав гном, відомий Вільямові як Сонні.

-     Нефше? Міш іншим, саме мені, а не комусь, тепер треба випрати комірець! – огризнувся Отто.

Вільям щосили намагався заспокоїти Сахарису, котра досі тремтіла.

-     Хто це був? – спитала вона.

-     Я… не впевнений. Але їм явно потрібен собака Правителя Ветерані.

-     Це була несправжня черниця, присягаюсь!

-     Авжеж, сестра Дженніфер виглядала дивно.

Це було найбільше, що Вільям був готовий визнати вголос.

-     Я не про те, - форкнула Сахариса. – В школі я бачила й гірших. Сестра Креденція могла б і двері прогризти… Я говорю про мову! Я впевнена, що «мля» - це погане слово. Вона вимовляла його саме так. Тобто було чутно, що це – погане слово. А той чернець – він мав ножа!

За їхніми спинами на Отто насувалася біда.

-     Ти використовуєш це для зйомок?! – питав Вернигора.

-     Ну, а що таке.

Кілька гномів ляснули себе по стегнах, напіввідвернулися й зобразили на обличчях типову міні-пантоміму «не-можу-повірити-що-він-аж-настільки-дурний».

-     Ти ж знаєш, що це небезпечно! – скричав Вернигора.

-     Зфичайний забобони! – заперечив Отто. – Найбільше, що може трапитись – це що власний морфосигнатура об’єкта корелювайт резони, тобто частинки речовини, з фазовий континуум релятивістської хронотеорії, від чого виникне ефект мультиверсуму, котрий інтерферувати з ілюзія дійсності і множити мета-екранізації згідно з тенденція екстраполяційних квазі-процесів. Розумійт? Ніхт загадкового!

-     Ті двоє явно злякались, - вставив Вільям.

-     Вони злякались сокир, - уперто сказав гном.

-     Ні, вони злякались відчуття, ніби їм зняли верхівки черепів і насипали в мозок колотого льоду, – сказав Вільям.

Вернигора моргнув.

-     Ну, так, і цього теж, - погодився він, витираючи лоба. – Ти точно все описав, не заперечиш.

У дверях з’явився силует. Вернигора схопився за сокиру.

Вільям застогнав. Це був Ваймз. Гірше за те – це був Ваймз в образі «Ваймз із усмішкою хижой».