Слава ЗСУ!

- Капрал, - відповів Швейк, не зморгнувши.

- Це могло б трапитися і з кожним волонтером, - сказав збовдурілий капрал і при цьому з тріумфом глянув на волонтера, немов збирався сказати: «Ну?! Смакувало? Що ж ти тепер на це скажеш?»

Але той мовчки ліг на лавку.

Під’їздили до Відня. Хто не спав, розглядав з вікна дротяні перешкоди і укріплення біля столиці. Це викликало пригнічений настрій в усьому поїзді.

Якщо до цього часу з вагонів лунав рев баранячих голів з-під Кашперських гір:

Wann ich kumm, wann ich kumm, Wann ich wieda, wieda kumm,

- то тепер вже затих від неприємного враження колючого дроту, яким був обплутаний Відень.

- Все в порядку, - сказав Швейк, дивлячись на окопи. - Все так, як і повинно бути. Одне лише незручно: віденці на прогулянках можуть подерти собі штани. Тут небереженого й чорт не вбереже.

- Відень - це взагалі важливе місто, - продовжував він, - подумати тільки, скільки диких тварин у цьому Шенбрунському звіринці. Коли я свого часу був у Відні, я дуже любив ходити туди дивитися на мавп, але коли, бувало, їде якась персона з цісарського палацу, то тоді там крізь військовий кордон нікого не пропускали. Був зі мною один кравець, з десятого району, так його посадили, бо він щосили пхався, аби поглянути на тих мавп.

- А в палаці ви теж були? - спитав капрал.

- Там чудово, - відповів Швейк. - Я там не був, але мені розповідав один, він туди часто заглядав. Найкраще - це двірська сторожа. Кожен з них, кажуть, мусить мати щось із два метри заввишки. Вони буцімто після закінчення військової служби дістають трафіку*. А принцес там - як сміття.

Проїхали якийсь вокзал. За ними линули стихаючі звуки австрійського гімну. Його грав оркестр, очевидно, висланий туди помилково, бо поїзд ще не скоро прибув на той вокзал, де вони, нарешті, зупинилися і де їх очікував обід та урочисті привітання.

Але часи змінилися. Урочисті зустрічі вже не були такими, як на початку війни, коли солдати на кожному вокзалі об’їдалися, а дівчата в ідіотських сукенках із ідіотськими мінами подавали їм на привітання безнадійно дурні букети.

Але ще дурнішими були промови тих дам, чоловіки яких тепер, по війні, вдають з себе великих патріотів і республіканців.

Відень привітав їх в особі трьох дам - членів товариства Австрійського Червоного хреста, двох дам з якогось воєнного товариства віденських дам і дівчат, одного офіційного представника віденського маґістрату і представника армії.

На їхніх обличчях було видно втому. Військові ешелони перли вдень і вночі, санітарні вагони з пораненими проїжджали щогодини; на вокзалах з колії на колію перекидали вагони з полоненими, і при цьому мусили бути присутніми члени всіх цих корпорацій і товариств. Так тягнулося з дня на день, і початкове піднесення перетворилося в позіхання. Кожен, кому припадало на якомусь віденському вокзалі зустрічати ешелони, мав такий самий змучений вигляд, як і ті, що тепер чекали на поїзд з Будейовіцьким полком.

З телячих вагонів виглядали вояки з виразом чорної безнадії, немовби їх везли на шибеницю.

До вагонів підходили дами і роздавали медівники з цукрованими написами: «Sieg und Rache», «Gott, strafe England», «Der Osterreicher hat ein Vaterland. Er liebt’s und hat auch Ursach fur’s Vaterland zu kampfen»1. Кашперські горяни, як можна було бачити, напихалися медівниками, але вираз безнадійности їх не полишав.

____________________

1 «Перемога і помста!», «Боже, покарай Англію», «Австрієць має батьківщину, любить її і знає, за що він бореться» (нім.).

Потім було дано наказ по ротах відправлятися за обідом до розташованих за вокзалом польових кухонь.

Там була і офіцерська кухня, куди пішов Швейк виконувати розпорядження старшого фельдкурата, а волонтер чекав, поки його не нагодують, бо два конвоїри пішли за їжею для всього арештантського вагона.

Швейк сумлінно виконав наказ. Переходячи колію, він побачив надпоручника Лукаша. Той ходив сюди й туди між рейками і чекав, чи не залишиться в офіцерській кухні щось і для нього.

Його становище було дуже неприємне, бо тимчасово мав з поручником Кіршнером одного денщика. Той піклувався тільки про свого офіцера, а обов’язки щодо надпоручника Лукаша він зовсім саботував.

- Кому це ви, Швейку, несете? - спитав нещасний надпоручник, коли Швейк поклав на землю загорнуту в шинель цілу купу всячини, яку виманив на офіцерській кухні.

Швейк на хвилину збентежився, але відразу ж оговтався. Його обличчя засвітилося радістю і спокоєм, і Швейк відповів: