Слава ЗСУ!

Майор був романтик-мрійник. Він говорив, що треба знайти якісь певні нитки. Вирок - це лише остаточний результат певного слідства, яке поєднує нитки, а ці нитки… Він вже не міг виплутатися з цих ниток, але всі його добре розуміли і схвально кивали головами, навіть сам пан генерал, якому ці нитки дуже сподобалися. Він уявив собі, як на тих майорових нитках висять нові польові суди. Тому він більше вже не протестував проти того, щоб вияснити у бригаді, чи дійсно Швейк належить до 91-го полку і коли та під час яких операцій одинадцятої маршової роти він перейшов до росіян.

Швейк протягом усіх дебатів стояв під багнетами у коридорі. Потім його знову привели до залу суду і ще раз запитали, якого він, власне, полку. Після цього його перевели до гарнізонної тюрми.

Генерал Фінк, після невдалого польового суду повернувшись додому, ліг на диван і почав роздумувати, як би, власне, прискорити всю цю процедуру.

Він був твердо переконаний, що відповідь надійде скоро, проте все ж таки це буде не та швидкість, якою відзначалися його суди, бо треба ще врахувати духовне напучення засудженого, а це затримає виконання вироку на цілих дві години.

«Та, власне, це все одно, - подумав генерал Фінк, - ми можемо дати йому духовне напучення ще перед вироком до одержання відомостей з бригади. Так чи так - однаково висітиме».

Генерал Фінк наказав покликати до себе фельдкурата Мартінця.

Це був нещасний катехит і капелан, звідкілясь із Моравії. Він підлягав дуже розпутному парохові і тому радо подався до армії. Дійсно побожна людина, він з жалем у серці згадував свого пароха, який поволі, але вірно йде назустріч своїй загибелі і немає йому порятунку. Згадував, як цей парох жлуктив сливовицю, як веселка воду, і як одного разу хотів силоміць увіпхнути йому до ліжка якусь волоцюгу-циганку. Він здибав її десь за селом, коли, петляючи ногами, повертався з гуральні.

Фельдкурат Мартінець сподівався, що, несучи духовну розраду пораненим і вмираючим на полі бою, спокутує і гріхи свого розпутного пароха, який вночі, повертаючись додому, вічно будив його і говорив: «Єнічку, Єнічку! Пухка дівка - це моє життя».

Але надії Мартінця не здійснилися. Його перекидали з гарнізону в гарнізон, де взагалі він не мав інших обов’язків, тільки раз на два тижні в гарнізонному костелі перед відправою виголошувати солдатам проповіді і переборювати спокуси, що виходили з офіцерського казино. Там провадилися такі розмови, в порівнянні з якими усі пухкі дівки його пароха були невинною молитвою до ангела-хоронителя.

Звичайно його викликали до генерала Фінка під час великих операцій на фронті, коли треба було прославляти нову перемогу австрійської армії. Тоді генерал Фінк з таким же захопленням влаштовував урочисті польові відправи, як і польові суди.

Потвора Фінк був таким завзятим австрійським патріотом, що ніколи не молився за перемогу німецької або турецької зброї. Перемоги німців з райху над французами або англійцями гарнізонний костел обминав цілковитим мовчанням.

Але кожну дрібну перемогу австрійського розвідувального патруля в сутичці з російськими передовими постами штаб роздував, немов величезну мильну баньку, до розмірів розгрому цілого корпусу. Це служило генералові Фінкові приводом для урочистих відправ, і у нещасного фельдкурата Мартінця склалося враження, що генерал Фінк є водночас і главою католицької церкви в Перемишлі.

Генерал Фінк сам встановлював церемоніал відправ, йому хотілося з такої нагоди влаштовувати пишні відправи, як на свято Тіла Божого - з восьмиденкою*.

Він мав звичку після піднесення святих дарів при службі Божій скакати верхи на коні на плац, аж під вівтар, і тричі вигукувати: «Ура, ура, ура!»

Фельдкурат Мартінець, душа побожна і праведна, один з тих небагатьох, хто ще вірив у Господа Бога, не любив ходити до генерала Фінка.

Комендант гарнізону генерал Фінк насамперед інструктував фельдкурата, потім, як правило, наказував налити йому чогось міцненького і аж тоді починав розповідати йому найновіші анекдоти з найдурніших книжечок, які видавалися спеціально для армії гумористичним журналом «Lustige Blatter»*.

У нього була ціла бібліотека таких книжечок з дурними назвами, на зразок: «Гумор в ранці, для очей і вух», «Гінденбурґові анекдоти», «Гінденбурґ* в дзеркалі гумору», «Другий ранець гумору, наповнений Феліксом Шлемпером», «З нашої ґуляшевої гармати», «Перчені гранатні осколки з окопів», або такі нісенітниці, як «Під двоглавим орлом», «Віденський шніцель з цісарсько-королівської польової кухні, підігрів Артур Локеш». Інколи він співав йому веселих пісень із збірки «Wir mussen siegen»1, при цьому безнастанно підливав чогось міцного і змушував фельдкурата Мартінця пити і горлати разом з ним. Потім починав сороміцькі розмови, під час яких фельдкурат Мартінець із смутком у серці згадував свого пароха, бо той ні в чому не поступався генералові Фінкові, якщо йшлося про масні слівця.