Слава ЗСУ!

— Пусти! Ну! Пусти!.. — безсило пручався Чайник.

— Кажи, що ти тут робиш? Га? Бо не пущу. Уа-а-а! У-а-а-а!..

— Та… та… козу пасу… По-науковому.

— Що-о? — здивувався Петякантроп і одпустив Чайника. — З оцимо пасеш? — показав він на телескоп.

— А що? — Чайник підвівся. — Для спостереження… Ти ж знаєш нашу Маньку. Це ж не коза, а звір, сатана рогата. Її пасти — згуба для здоров'я. Мельк — і нема. Уже в шкоді. Тому я спеціально й придумав оце-го — «козошукатор».

— Ой, брешеш, — недовірливо глянув на нього Петякантроп. — Я тебе знаю. Став би ти щось корисне придумувати. Це щось інше.

— Ну, кажу ж — правда! Змушений був. Баба мені загадувала і воду носити, і дрова рубати, і… Знаєш, скільки роботи вдома! А я визвався козу пасти, По-науковому. Все-таки легше.

— Голова!.. Я теж з дому втік, щоб на городі не гребтися. — Петякантроп зітхнув і раптом підозріло примружився: — А… а фотоапарат нащо?

Чайник розгублено закліпав очима:

— Ну… ну, просто так… і взагалі…

— Що — може, портрети кози робити? Га? — грізно підступив до нього Петякантроп. — Розігруєш мене? Дурником вважаєш?! Думаєш, як у тебе двійок нема, то ти вже… От я тобі зараз покажу «козошукатор»! — він схопив Чайника за груди і знову повалив па землю. — Я тобі зараз зроблю портрет… Коза не впізнає!..

— Пусти!.. Ну! Пусти! — знову запросився Чайник.

— Я тебе зараз розіграю! По нотах! — товк його Петякантроп. — Ти у мене зараз заспіваєш!.. Ану співай! Ну!

— Ой!.. Пусти!.. Ой!.. — скрикнув Чайник.

— Сам винен. Було б правду казати.

— Ну… ну я… дивлюсь на небо… і взагалі…

— «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю», — проспівав Петякантроп і зареготав: — Га-га-га!.. А чого?.. Кажи! Ну!

— Ну… ну… — застогнав Чайник. — Ну… я… спостерігаю за НЛО.

— Га? — Петякантроп одпустив Чайника і встав.

— От тобі й «га»! — Чайник підвівся і став обтрушуватися. — НЛО Нерозпізнані літаючі об'єкти. В усьому світі люди спостерігають. Тільки в Америці понад дванадцять тисяч фіксацій. У газеті було написано.

— Га? — Петякантроп роззявив рота.

— Не «га», а інопланетні пришельці. Гуманоїди. От!.. На так званих «літаючих тарілках».

Котька усміхнувся. Зовсім недавно він прочитав книжку естонського письменника Ено Рауда «Історія з «літаючими тарілками», де розповідалися кумедні пригоди естонських хлопчаків, які розігрували один одного інопланетними пришельцями. «Мабуть, і Чайник читав цю книжку. І хоче розіграти Петюкантропа».

— Брехня, — пхикнув Петякантроп. — Наукова фантастика!..

— Фантастика!.. — хмикнув Чайник. — Дуже ти розумієш!.. А читав у «Известиях», що в Петрозаводську було?.. Світлова медуза над містом, променевий дощ. Дванадцять хвилин, А по телевізору? У програмі «Время» показували — яке страховисько японські рибалки витягли з океану! Вчені вважають — плезіозавр, які вимерли мільйони років тому. А з шотландського чудовиська Нессі теж сміялися колись. Теж казали — фантастика!.. Так що тримай себе в руках! І взагалі…

— Га?

— «Га»?.. А кіно «Спогади про майбутнє»? Мій тато сам бачив, розказував… І у пресі писали… Я сам читав… А про Бермудськнй трикутник чув?

— Га?

— «Га»!.. Місце таке в океані, де кораблі й літаки зникають, як бульки на воді. От! По телевізору навіть колись передавали. У «Клубі кіноподорожей»… А тепер, кажуть, там на дні океану піраміду відкрили. Схожу на єгипетську. І там вроді якась цивілізація… О! І, може, ті НЛО звідти й вилітають. І взагалі…

— Га? — Петякантроп тільки те й робив, що гакав і розкривав рота. Видно, вся ця інформація була для нього нова.

— А взагалі… мабуть, усе-таки вони з інших планет, — хитнув головою Чайник. — А що? Раз ми у космос ракети запускаємо, то що — вони не можуть? І взагалі…

— Ну-у… взагалі, звичайно…

— А Тунгузький метеорит? У тисяча дев'ятсот восьмому році. То тільки так вважається, що метеорит, а насправді? Хто його зна… Може, то космічний корабель вибухнув… Інопланетний.

— Га?

— Дерева повалило на площі дві тисячі двісті квадратних кілометрів. Що це тобі — жарти? Добрий мені метеоритик.

І тут раптом Петякантроп замість «га» сказав несподівано:

— Баба.

Чайник рвучко обернувся і скривився.

Котька глянув у той бік, куди дивилися хлопці, і побачив згорблену бабу з мішком за плечима, що підійшла до кущів. Крекчучи, баба скинула мішка на землю і випросталася.

— Ху-у! Втомилася… — і раптом голос її набрав сили й задзвенів: — О! Васько?! Ти куди ж це дивишся, опудало? А де Манька? Либонь, у шкоді?