Слава ЗСУ!

— Овва!.. Нащо це землю носом орати? Може, це у вас, у місті, прийнято. А ми землю плугами оремо…

Котька підвів голову.

Біля води сидів з удочкою дідок Дика природа.

— Забився? Га? — вже співчутливо спитав він. — А з хлопцями нашими познайомився вчора? Либонь, до них поспішаєш, так?.. Але щось я їх тут не бачив, біля річки… Здається, вони в селі.

Котька підвівся, помацав забите підборіддя, почухався і чогось згадав, як підморгнув йому уві сні з бочки цей дідок. І усміхнувся.

— А ти герой, — схвально сказав дідок. — Так гепнувся і смієшся. Молодець! Так і треба — лихом об землю.

Котька зашарівся. І щоб щось сказати, не мовчати, несподівано для самого себе спитав:

— Скажіть, а де живе дід Мирон?

— Що — меду захотілося?

— Та ні, — зніяковів Котька (дідок ще подумає, що він старцювати любить, учора яблука, тепер мед).

— А, до Грицька!.. То гарний хлопець, — цмокнув губами дідок. — Стоющий. З царем у голові. Варто заприятелювати. Отам-го, ген-ген під лісом, за вигоном. Крайня хата.

— Спасибі, — кивнув Котька.

— Ну, біжи. Бувай здоров. Тільки під ноги дивись, а то всю землю нам переореш, почнеться ерозія грунту… О! — дідок смикнув вудку й витяг чималенького краснопера.

— О! — повторив Котька, сказав: — До побачення! — і побіг.

Коли дідок сховався за кущами, Котька знову повернув до берега і вже без пригод добіг до вчорашнього місця. Човна біля острова не було.

«Невже полетів?» — розчаровано подумав Котька. Якусь мить він вагався — плисти до острова чи ні. Але… одна справа разом з хлопцями, інша — самому. У гурті й хороброму бути не так важко. Котька подумав про аннігіляцію, потоптався трошки на березі, ще раз подумав про аннігіляцію, скривився і побіг через вигін до лісу.

Хата діда Мирона була, мабуть, найстаріша в усьому селі. Потемнілу від часу стріху майже геть укрив рудий мох. Віконця маленькі, на чотири шибки.

А в саду біля хати вулики — багато-багато теж потемнілих від часу вуликів. І кришки вуликів також вкривав рудий мох.

І здавалося, що хата — не хата, а великий вулик. І те, що стояла вона на відлюдді, під лісом, і що живе у ній глухий, дикуватий дід разом з незвичайним, загадковим Грицьком Половинкою, надавало їй таємничої казковості.

У Котьки перехопило подих, коли він наблизився до хати. Він давно вже не біг. Він перейшов спершу на крок, потім став підкрадатися.

Ні діда, ні Грицька Половинки не було видно.

Тиша. Тільки гули в саду бджоли.

Котька раптом відчув, що зараз мусить статися якесь диво.

І диво сталося.

Котька обвів поглядом безлюдне подвір'я, сад, повернув голову до лісу, і… наче його струмом ударило. З лісу великими стрибками прямо на нього мчав вовк…

Але дивом було не тільки це. Дивом було ще й те, як зміг Котька за кілька секунд видряпатися по зовсім гладенькому стовбуру на самісінький вершечок сосни, що стояла біля тину. Котька ніколи в житті не лазив по гладеньких стовбурах.

Мабуть, вовка це теж вразило. Він підскочив до сосни, обіперся об стовбур передніми лапами й здивовано дивився знизу на Котьку. Схилив голову, в один бік, в другий, вищирився, наче усміхнувся.

Якби вовк заговорив зараз людським голосом, Котька б не здивувався. Але вовк не заговорив, — мабуть, йому одібрало мову. Мабуть, він уперше в своєму вовчому житті бачив, щоб звичайний людський хлопець отак спритно й швидко лазив. «Воістину можливості людського організму невичерпні», — мабуть, думав вовк.

Котька сидів на гілляці, обхопивши стовбур обома руками, і скоса позирав униз. Вовк усе ще дивився на нього, схиляючи голову то в один бік, то в другий. І мовчав. І те, що вовк не видав жодного звуку, не завив, не загарчав, — сповнювало Котьчине серце ще більшим страхом. Страхом незбагненного.

Несподівано вовк метнувся і зник.

Так само без звуку, як мара.

Але Котька навіть не ворухнувся. І не подумав злазити.

Він раптом відчув, що… не зможе злізти. Він не міг розімкнути рук, які судомливо обхопили стовбур. То тільки уві сні він так бадьоро, без страху ходив по небу «гравітаційними сходами» і не боявся висоти. А в дійсності… Як тільки Котька позирав униз, у животі в нього брали старт і швидко-швидко бігли до горла оті холодні мурашки.

«Що ж тепер буде?.. Що ж тепер буде? — панічно думав Котька. — І нащо я сюди пхався? Ішов би собі до хлопців… Я ж збирався… Вони там контактуватимуть з пришельцем, перші у світі, а я сидітиму на сосні, як дятел… А потім не витримаю, зірвусь, упаду і… все! І ніхто мене не пожаліє. Бо я сам винен… А тато з мамою, може, й не дізнаються навіть, де я зник. Бо вовк мене підбере і з'їсть».