Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
З харчів у дорогу взяли: буханку хліба, куплену на особисті заощадження; сто п'ятдесят грамів любительської ковбаси, яку придбали на ті ж кошти; вісім холодних вареників з картоплею; три цукерки «Киць-киць», що я не з'їв учора; дві цибулини, один оселедець і пляшку з колишньою газованою водою. Колишньою тому, що корок був поганий і газ увесь вийшов. Проте Ромка запевняв, що вона все-таки поживніша, ніж звичайна вода.
В останню мить я приніс надкушений пиріжок з повидлом, що безпритульно лежав на буфеті в їдальні.
… Без п'яти хвилин вісім. Ми з Ромкою в мовчанні стоїмо біля супутника «Ліра-3». Урочистий момент. Щойно написано прощального листа і покладено під цеглину, до якої прикріплений дитячий першотравневий прапорець.
Ось що в цьому листі:
Високо в небі незчисленними вогниками сяють зірки. Зараз ми з Ромкою полетимо їм назустріч і ніколи більше не повернемося на землю. Минають останні секунди.
— Ну, пішли! — тремтячим голосом кажу я. Ромка одкрив кришку «люка» і вже підняв ногу, щоб залізти в бочку. І в цю ж мить почувся дівчачий голос:
— Хлопці, а що ви тут робите? Га?
Від несподіванки Ромка випустив з рук кришку, і вона боляче вдарила його по коліну, а в мене забурчало в животі.
З-за сарая з'явилася Тетянка, наша однокласниця й сусідка. Побачивши її, Ромка зразу опам'ятався.
— Геть звідси! — спокійно сказав він.
— Що значить геть?! А може, мені цікаво, — сказала Тетянка й підійшла до бочки. — У що ви граєте? — Тетянка змовницьки прошепотіла: — У прикордонників і шпигунів? Я теж хочу.
— Геть, тобі кажуть, — скипів Ромка, — а то як дам, то полетиш!
— Дуже я тебе злякалась! От не піду і буду вам заважати, раз так!
Оце так номері Що робити? Невже все пропало? За кілька секунд до вильоту через якесь погане дівчисько зривається таке діло!
Здавалося, виходу не було.
І тоді я, — будь що буде, — вирішив все чесно їй розповісти і пояснити всесвітню важливість цієї події. Вона, напевно, зрозуміє й не буде заважати.
Почувши, в чім справа, Тетянка аж підскочила від захоплення.
— Ой хлопці, як це чудово! Візьміть і мене з собою. Я теж хочу летіти!
— Що-о? — ми перезирнулися, обличчя в нас витяглися від здивування.
— Я теж полечу з вами!
Ми безпорадно дивились один на одного. Отакої! Мало вона нам нервів на землі попсувала, так її ще в небо з собою брати! Ні! Ні в якому разі!.. Але як від неї відкараскатись? Адже якщо просто так не взяти, то вона і нам не дасть полетіти. Це точно! Вона така!..
І ми почали умовляти Тетянку.
— Ну, подумай, нащо тобі летіти? Це ж назавжди. Ти ж ніколи більше не повернешся на Землю. Ніколи не побачиш ні тата, ні мами.
— Ну то що? Зате цікаво! Чому все цікаве повинні робити тільки хлопці? Я теж хочу!
— Та ми ж не вмістимося всі в супутнику. Ми тебе не мали на увазі. Тобі немає місця.
— Ось як! Мені немає місця? Так ви теж не полетите! Я зараз же скажу тітці Теклі, і вона вам вуха пообриває за те, що ви її бочку чіпаєте… Тітко Текле! — напівголосно крикнула, Тетянка.
— Ш-ш!.. Замовкни!..
Робити було нічого.
— Гаразд… Залазь! — зціпивши зуби, запропонував Ромка і шепнув мені на вухо: — В крайньому разі ми її викинемо ло дорозі.
Тетянка вмить залізла в бочку.
— Тільки запам'ятай: їсти ми тобі не дамо. В нас у самих мало! — з відчаєм у голосі крикнув я.
— Добре, добре, — безтурботно відповіла Тетянка й радісно загула з бочки: — Ой, як тут гарно! Залазьте, швидше!
І ми з Ромкою полізли. Сопучи й штовхаючись, ми довго вмощувалися. Кожний намагався якомога болючіше штовхнути Тетянку. Тетянка мовчки терпіла. Нарешті всілися. Було тіснувато, але нічого — летіти можна, особливо на небо. В урочистому мовчанні я встав і закрив «люк», тобто прикрутив його дротом до бочки. Потім не своїм, якимось дуже писклявим, пташиним голосом сказав:
— Приготуватися! Даю старт!
Ромка й Тетянка затамували подих. Я щосили потяг за мотузку, до другого кінця якої там, на дереві, була прив'язана здоровенна каменюка. Почувся тріск, щось гупнуло, загримотіло і…
