Слава ЗСУ!

Так, захоплення мирних жителів завжди надихало бравих воїнів на бойові подвиги. Ясна річ, навіть самим собі ми не наважувались признатися, що звертаєм увагу на цю новеньку дівчинку Лесю. І старанно приховували це один від одного.

А наступного ранку ми воювали якось дуже мляво й неохоче. Якби це була не міжусобна війна і якби Гриша Курочка за звичкою не визнав себе переможеним, того ранку Володька Лобода був би розбитий вщент — так він бездарно і не до ладу командував.

Лесі у дворі не було. Звичайно, не в цьому справа. Просто ми були не в настрої.

— Погода якась дурепська, спека, — з досадою сказав Володька, щулячись від холодного вітру.

Втім, ця «дурепська погода» не завадила нам буквально через півгодини здійснити потрясаючу по своїй сміливості й красі військову операцію, під час якої ми один за одним пройшли по вузесенькому карнизу на цокольному поверсі. Будь ласка, не подумайте, що це тому, що у двір вийшла Леся. Просто у нас покращав настрій.

Цього разу дівчатка вже не сиділи скромно на лаві і не витріщали на нас очі. Коли ми повернулися з походу на сусідський пустир, то побачили, що Леся з дівчатками грають у піжмурки. І наші дівчата, затуркані й безправні, які боялись навіть голосно розмовляти в нашій присутності, з пронизливим верещанням гасають по всьому подвір'ю і не звертають на нас ніякісінької уваги.

Ми були дуже ображені такою їхньою нахабною поведінкою і вже чекали, що Володька зараз накаже розігнати дівчисьок і змити їх з лиця землі. Проте Володька нічого подібного чомусь не наказав, а повів нас розстрілювати Гришу Курочку. Ми пішли засмучені. Отож погода сьогодні була справді «дурепська», бо настрій у нас знову занепав.

Ми мовчки розстрілювали Гришу Курочку і з тугою в серці прислухалися до веселої біганини та зойків дівчат. Їм було добре. Вони грали в піжмурки. Здається, ми їм заздрили. Бо нам теж хотілося грати в піжмурки. Але військовий обов'язок і дисципліна прирікали нас на нудну нескінченну війну.

Наша армія починала ремствувати. Кожен ремствував пошепки, собі під ніс, щоб не почули інші.

А наступного дня стався небувалий, нечуваний в історії нашого війська випадок. Це був випадок дезертирства. І дезертиром був розстріляний Гриша Курочка. Вій зробив спробу переметнутися до «шмакодявок». Правда, він ще не грав з ними в піжмурки, але весь час крутився біля них і категорично відмовився воювати і взагалі служити в нашій армії. Він, бачите, образився, що його розстріляли з клізми. Пентюх нещасний! Сто разів його розстрілювали, і він — нічого, не ображався. А тепер — на тобі! Лише величезними зусиллями волі Володьці вдалося повернути Гришу до тями. Він добренько дав йому по потилиці і наказав тричі розстріляти його. Проте Гриша зробив свою чорну справу. В наших лавах уже не було колишньої згуртованості й монолітності.

Армія розвалювалася на очах. Бійці розповзалися, як мухи. На завтра троє не стали під рушницю, одмовляючись тим, що мати не пустила, двоє сховалися за невивчені уроки, а один демобілізувався через нежить. Подумати тільки — через нежить! І це — солдат.

Леся виявилась дуже веселою і компанійською дівчинкою. Вона знала таку безліч прекрасних ігор, що в нас просто голови йшли обертом: «Вожатий, вожатий, подай піонера», «Тихше їдеш — далі будеш», «Гігантські кроки», «Гори, гори ясно» і так далі й тому подібне. Цілий день дівчатка верещали від захоплення, а ми, темні, як хмари, похмуро й безпросвітно воювали.

В нас було одне місце, куди дівчатка ніколи ногою не ступали, — наш військовий штаб. Це був досить величенький майданчик на задньому дворі між сараями — сонячний, затишний, порослий веселою молоденькою травкою.

Звідти ми починали всі свої походи, там вирішували всі суперечки, там в урочистій обстановці нагороджували один одного бойовими орденами.

Це було священне місце.

І от одного разу ми прийшли туди і — закам'яніли. Ми побачили жахливу, неймовірну картину. Весь майданчик був перекопаний на грядки, і дівчата пхали в ті грядки якусь миршаву розсаду.

— Ой! А ми тут юннатський городик робимо! — радісно закричала Леся, вгледівши нас.

З військового штабу зробили городик!

У-у-у! Трам-тара-рам!.. Володька засовав своєю гангстерською щелепою, наміряючись щось сказати, та тільки протяжно гикнув — йому забрало мову.

Минуло кілька секунд, під час яких ми накопичували в собі справедливий гнів.

— Пішли! Ань-ань! — нарешті видавив із себе Володька Лобода.

Ми кинулись готуватися до бою — заправлятися. По дорозі Гриша Курочка зненацька згадав, що йому треба негайно бути вдома. У такий момент! Брехав, звичайно. Він просто був справжнім дезертиром! Він не хотів брати участі навіть у цьому благородному бою!