Слава ЗСУ!

… Цілий тиждень після цього я не виходив з дому. Це був найтяжчий тиждень у моєму житті.

Я хворобливо, до судороги в горлі ненавидів Васька Губу. Ніколи я ще не переживав такого сильного почуття. Я плакав ночами. І кожну ніч мені снилося, що я жорстоко б'ю Губу, а він валяється біля моїх ніг і просить пощади. Я придумував для нього все нові й нові форми помсти. І я знав, що нічого йому не зроблю.

Інколи я говорив собі: «Дурню! Адже ти сам у всьому винен. Ти ж перший поліз битися. Для чого?» Але тут же я згадував, як у всіх на очах Васько товк мене носом у землю і промовляв; «А будеш? Будеш?»

І ненависть спалахувала з новою силою. Якби він просто побив мене, тоді ще інша справа. А так… Ні! Ненавиджу!..

Минув тиждень. Не міг же я рік не виходити з дому! Ніхто цього не зміг би І я вийшов. Мені було дуже страшно перший раз після всього цього з'явитися на очі хлопцям. А раптом засміють. Але — ні. Жоден з них, навіть базіка Пантя, словом не обмовився. Начебто нічого й не було. Я обережно глянув на Губу. Але і в нього був вигляд, який не викликав ніяких підозрінь, — звичайний сонний і байдужий вигляд. І все пішло по-старому. Як і раніше, ми разом грали в піжмурки, в квача, в цурки-палки, запускали змія, ганяли Абиних голубів (у Аби був цілий голубник), і, як раніше, коли було нудно, хлопці насміхалися з Губи.

І — дивна річ. Здавалось, я повинен був відчувати задоволення від тих загальних глузувань з Губи, з мого ворога. Але я навпаки — переживав якесь неприємне почуття, начебто, сміючись з Губи, хлопці в той же час сміялися і з мене, ніби підкреслюючи моє минуле приниження.

Хлопці, звісно, нічого не підозрівали, вони думали, що я давно вже забув про той випадок. А я не забув. Судорога в горлі минула, а ненависть залишилась.

… Пролетіла золота київська осінь, відшуміли листопадові дощі, і настала зима — чи не найвеселіша пора року. Ми живемо на Річній. Є в Києві така вулиця — недалеко від площі Перемоги І, як не дивно, далеко від Дніпра. Ця вулиця проходить через яр — спочатку спускається вниз, потім круто підіймається вгору. А внизу тече колишня річка Либідь, яка давно вже стала звичайною канавою. Її всі так і звуть — канава. Через канаву — дерев'яний міст. Але по цьому мосту, та й взагалі по нашій Річній майже ніхто ніколи не їздить, особливо взимку. По ній просто неможливо їздити — дуже круті схили: жодна машина не вибереться. А тому взимку Річна перетворюється на ковзанку. Не тільки ми, а й хлопці з вулиць Менжинського, Володарського, Повітрофлотського шосе приходять сюди кататися на санках. Двірники давно примирилися з цим і посипають піском тільки тротуари, а бруківку не зачіпають. І в зимові вечори, коли засвічуються ліхтарі і, розгойдуючись на вітрі, розсипають навкруги сліпучі іскри снігу, на нашій вулиці народу — як на Хрещатику.

По бруківці нескінченною лавиною мчать санки, переганяють одне одного, стикаються, перевертаються й знову летять униз. Сміх, вереск, крики… І яких тільки санок тут немає! І дерев'яні, фабричні; і залізні, і саморобні самокати зі старих ковзанів-снігурочок, і навіть справжні північні нарти.

Але найкращі санки — в Аби. Великі, важкі, міцні. Полозки з чавунних труб, настил із товстих дубових дощок. Справжній танк. Знамениті, непереможні санки в Аби!

До минулого року в нас був звичай — влаштовувати санкові бої. З однієї і з другої гори мчалися загони і зустрічались на мосту. Але після того, як «танк» Аби вщент розбив дерев'яні санки сина аптекаря з вулиці Володарського, бої були заборонені. Та й без боїв скільки радості на ковзанці!

Лежачи на боці або на животі і міцно вчепившись у санки, вихором летиш униз. Дух забиває рвучкий морозний вітер, свище у вухах, сніжинки шмагають в обличчя. І здається, ніби ти вже відірвався од землі й линеш десь у сніжній небесній млі і не вогні вікон та ліхтарів мелькають мимо, а планети й зорі. І чи то від страху, чи то від захоплення — холодно й лоскотно в грудях. І хочеться, щоб цьому польоту не було кінця.

В цей вечір було якось особливо хороше і весело на Річній. Не хотілося йти з неї. Було пізно, і вже то тут, то там чулися сердиті голоси матерів.

— Клаво, я кому сказала, вже дванадцята година!

— Ванько, зараз же ступай додому!

— Якщо ти зараз не підеш додому, вийде батько, буде погано…

І поволі вулиця порожніла. Нарешті залишилася тільки наша компанія. Час і нам додому. Е ні, ще один раз… Ось цей вже останній!..

Ще раз — і все!..

Як хороше! Як дивно хороше!.. Ось тільки… Губа. Якби його не було! Як він мене дратує, клятий Губа! Не можу спокійно дивитись, коли він мчить на своїх довгих вузеньких санках (і треба ж, щоб у нього були такі хороші санки, справжні нарти). Спереду сидить його сестра Зінка, така ж некрасива, з приплюснутим носом і великими губами. А Васько править своєю довгою, як голобля, ногою. У-у, щоб ви… перекинулись!