Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Пригоди Тома Сойєра

— А скарб є під кожним деревом?

— Ач чого захотів! Звичайно, ні!

— То як же ти довідаєшся, під яким копати?

— Будемо копати під усіма.

— Слухай, Томе, це ж забере ціле літо.

— То й що? А уяви собі, що ми знайдемо бронзовий казан з цілою сотнею доларів, покритих іржею, або зогнилу скриню, повну брильянтів. Як це тобі сподобається?

Гекові очі заблищали.

— Це здорово! Цього мені вистачить на все моє життя. Ти дай мені тільки моїх сто доларів, і не треба мені ніяких брильянтів.

— Гаразд! Але можеш бути певний, що я не кину брильянтів. Деякі з них коштують по двадцять доларів штука. І навряд чи є хоч один, що коштував би менше ніж долар.

— Невже?

— Слово честі, кожний це тобі скаже. Ти хіба ніколи не бачив брильянтів, Геку?

— Ні, щось не пригадую.

— А в королів цілі гори брильянтів.

— Та я ж не знайомий з королями, Томе.

— Ще б пак! От коли б ти поїхав до Європи, то бачив би цілу купу королів, так і стрибають.

— Так-таки й стрибають?

— Та ні. Навіщо їм стрибати?

— А що ж, ти сказав, вони роблять?

— Тю! Я хотів тільки сказати, що їх в Європі скільки завгодно. Навіщо їм стрибати? Вони там швендяють, як щось звичайне, як отой горбатий Річард…

— Річард? А як його прізвище?

— Нема в нього ніякого прізвища. У королів ніколи не буває прізвищ, тільки ім'я.

— Та ну?

— Не буває.

— Може, їм і подобається, щоб їх звали, як негрів, одним тільки ім'ям, але це мені зовсім не до смаку. То скажи, Томе, де ми будемо копати?

— Та ще не знаю. Хіба почати з того старого, гіллястого дерева, що стоїть на пагорку за річкою? У нього якраз одна гілка суха.

— Гаразд.

Вони дістали скалічене кайло та лопату і вирушили в похід. Іти треба було три милі. Прийшли вони червоні, захекані і розтяглися в холодку найближчого ясена, щоб відпочити й покурити.

— Мені це подобається, — сказав Том.

— І мені.

— Слухай, Геку, якщо ми знайдемо тут скарб, що ти зробиш з своєю часткою?

— Ого! Я щодня купуватиму пироги з м'ясом і склянку содової води, а коли приїде цирк, ходитиму щодня до цирку. Ото вже весело поживу!

— Ну, а ти нічого не відкладеш про запас?

— Відкладати? Навіщо?

— Як навіщо? А щоб вистачило на майбутній рік.

— О, це ні до чого. Коли я не витрачу грошей, все одно батько повернеться колись додому і забере їх. А вже після нього не поживишся. Будь певний, все очистить. А що ти зробиш з своєю часткою, Томе?

— Я куплю барабан, шаблю, червону краватку, бульдога-цуценя і одружуся.

— Одружишся?

— Авжеж.

— Томе, ти… ти з глузду з'їхав!

— Почекай — побачиш.

— Нічого безглуздішого ти не міг видумати, Томе. Подивись на мого батька й мою матір, адже вони билися з ранку й до вечора. Воювали! Я пам'ятаю це, добре пам'ятаю.

— Дурниці. Та, з якою я одружуся, не битиметься.

— А про мене, Томе, то вони всі однакові. Всі вони ладні відшмагати чоловіка. Ні, ти це краще обміркуй як слід. Кажу тобі — обміркуй. Як звать дівчисько?

— Вона зовсім не дівчисько, а дівчинка.

— Та все одно. Той говорить — дівчисько, а той — дівчинка; хто як хоче, так і каже. І те і те правильно. А як же її звуть, Томе?

— Я скажу тобі колись, не тепер.

— Гаразд, як знаєш. Тільки, коли ти одружишся, я буду зовсім самітний.

— Ні, навпаки. Ти перейдеш до нас, і ми житимемо всі втрьох. А тепер годі валятись, — давай копати.

Вони працювали з півгодини, навіть спітніли, але нічого не знайшли. Покопали ще з півгодини. Знову ніяких наслідків. Нарешті Гек сказав:

— Невже скарби завжди закопують так глибоко?

— Іноді… не завжди. І не всі. Ми, мабуть, не в тому місці копаємо.

Вони знайшли інше місце і знову почали копати. Тепер робота йшла не так швидко, але все ж таки посувалася вперед. Вони мовчки працювали деякий час. Потім Гек перестав копати, сперся на лопату, витер рукавом великі краплі поту з лоба і сказав:

— Де ми копатимемо далі, як закінчимо тут?

— Я думаю, чи не спробувати під старим деревом — отам на Кардіфській горі, за будинком удови?

— По-моєму, це місце придатне. Та тільки чи не відбере від нас скарбу вдова, га, Томе? Це ж на її землі.

— Відібрати в нас скарб! Хай тільки спробує! Скарб належить тому, хто його знайшов. Байдуже, на чиїй це землі.

Гек заспокоївся. Вони копали далі. Невдовзі Гек сказав:

— Під три чорти! Ми, мабуть, знову не на тому місці копаємо. Як ти думаєш?

— Це дивно, Геку, дуже дивно, — я не розумію. Іноді відьми заважають. По-моєму, це вони.

Попередня
-= 53 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 169.

Останній коментар

Мія 22.02.2022

Вав дуже класно


марія 22.02.2022

клас


Admin 01.02.2021

коментарі з матюками будуть видалятись


Додати коментар