Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Пригоди Тома Сойєра

Вони зустрілись і чудово провели час, гуляючи в усякі ігри разом з іншими своїми шкільними товаришами. В кінці дня, на довершення всіх радощів, Том довідався ще про одну приємну новину: Беккі умовила свою матір призначити на завтра пікнік, що його так довго обіцяли і все відкладали. Дівчинка неймовірно раділа. Том теж був дуже щасливий. Ще до вечора запрошення було розіслано, і відразу всі діти містечка стали гарячково готуватися до свята. Розмовам про наступну мандрівку не було кінця. Том був такий схвильований, що довго не спав і все сподівався, що Гек ось-ось нявкне у нього під вікном. Тоді він міг би здобути скарб, аби завтра здивувати ним Беккі й усіх учасників пікніка. Але надія його не справдилася — цієї ночі Гек не подав сигналу.

Настав ранок. Годині о десятій веселий і метушливий гурт зібрався у судді Течера. Всі були готові до мандрівки. Дорослі тоді не мали звичаю псувати пікніків своєю присутністю. Вважалося, що діти спокійно можуть гуляти під крильцем кількох юних леді років вісімнадцяти і кількох юних джентльменів років двадцяти трьох. Для пікніка було найнято старий пароплав, який, звичайно, перевозив людей на другий берег. Весела юрба, навантажена кошиками з харчами, рушила вулицею. Сід хворів і не міг узяти участі в цій прогулянці; Мері лишилася вдома, щоб йому не було нудно. На прощання місіс Течер сказала Беккі:

— Ви повернетеся додому пізно. Мабуть, тобі, дитинко, краще переночувати в якої-небудь дівчинки, що живе біля пристані.

— Тоді я переночую у Сузі Гарпер, мамо.

— Дуже добре. Отож поводься як слід, і все буде гаразд.

Коли вони рушили, Том сказав Беккі:

— Слухай, знаєш, що ми зробимо? До Гарперів не підемо, а виліземо на гору і переночуємо у вдови Дуглас. У неї буде вершкове морозиво. У неї воно буває майже щодня — і скільки! Цілі гори! І вона дуже зрадіє, коли ми прийдемо.

— Ото буде весело!

Потім Беккі на мить замислилася і спитала:

— Але що скаже мама?

— А як вона знатиме?

Дівчинка знов подумала і нерішуче вимовила:

— Здається, це недобре… але…

— Чого «але»? Дурниці! Твоя мати не знатиме… Та й що ж тут поганого? Вона тільки хоче, щоб тобі було краще; їй-богу, вона сама послала б тебе туди, коли б подумала про це. Я вже знаю!

Щира гостинність вдови Дуглас була величезною спокусою. Думка про морозиво і наполегливість Тома зробили своє: дівчинка погодилась ночувати у вдови. Діти вирішили нікому не казати про свої плани.

Раптом Томові спало на думку, що цієї ночі Гек може прийти і дати сигнал, і це помітно зіпсувало йому настрій. А все ж таки він не міг відмовитися од наміру погуляти у вдови Дуглас. «І навіщо відмовлятися? — міркував він. — Учора ж не було сигналу, чому ж він буде сьогодні?» Сьогодні ввечері Тома напевне чекають веселощі, і думки про це переважили хистку надію на скарб. Як і кожний хлопчисько, він поступився перед дужчою спокусою і на деякий час навіть забув про скриньку з грошима.

За три милі від містечка пароплав зупинився навпроти порослої лісом долини і причалив до берега. Юрба посунула на берег, і незабаром серед дерев і скелястих горбів залунали вигуки й сміх. Було випробувано найрізноманітніші способи втомитися, і помалу мандрівники повернулись до табору, озброївшись добрим апетитом. І почалося знищення смачних речей. Після бенкету як слід відпочили: поговорили в холодку під широкими дубами. Трохи згодом хтось гукнув:

— Хто хоче йти до печери?

Виявилося, що всі хочуть. Дістали пачки свічок, і всі рушили на гору. Вхід до печери був на пагорку. Він нагадував літеру А. Масивні дубові двері було не замкнено.

Всередині була маленька кімната, холодна, як льодовня. Стіни її були з міцного каміння, створеного самою природою і вкритого краплями роси, наче холодним потом. Стояти в цій глибокій темряві і дивитися на зелену долину, залиту сонцем, — це були поезія й таємничість. Та незабаром перше враження ослабло, і всі заходилися пустувати. Тільки хтось запалював свічку, як усі гуртом кидалися до нього, починалася боротьба, власник свічки відважно захищався, але її вибивали з рук на землю і гасили. В темряві лунав регіт, і гра починалася знову. Але все має свій кінець. Помалу процесія стала спускатися вздовж крутого спуску головної галереї. Вогники тьмяно блимали, освітлюючи стіни й скелі майже до того місця, де вони з'єднувались, як склепіння, на висоті шістдесяти футів. Цей головний хід був завширшки з вісім або десять футів, не більше. За кожні кілька кроків ще вужчі ходи відгалужувалися від нього обабіч, бо печера Мак-Дугала була тільки величезним лабіринтом покручених і кривих коридорів, що сходились і знову розходились, але нікуди не мали виходу. Говорили, що можна було блукати протягом довгих днів і ночей у цих заплутаних тріщинах та розколинах і ніколи не знайти виходу. Можна було спускатися нижче і нижче, і всюди було одне й те саме — лабіринт під лабіринтом, без кінця. Жодна людина не знала як слід печери. То була неможлива річ. Більшість молодих людей вивчила тільки невелику частину її. Звичайно ніхто не наважувався йти далі. Том Сойєр знав печеру не більше, ніж усі інші.

Попередня
-= 60 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 169.

Останній коментар

Мія 22.02.2022

Вав дуже класно


марія 22.02.2022

клас


Admin 01.02.2021

коментарі з матюками будуть видалятись


Додати коментар