Слава ЗСУ!

І вони пішли навмання, без певної мети, просто аби тільки йти, не сидіти на місці, — адже вони більше нічого не могли зробити. Незабаром надія ніби знову воскресла в їхніх серцях — не тому, що була для цього якась певна причина, а тому, що така вже властивість надії: вона обновлюється знов і знов, поки людина ще молода і не втратила здатності сподіватися.

Трохи згодом Том узяв у Беккі свічку і погасив її. Ця ощадність означала дуже багато: Беккі без слів зрозуміла це і. знову занепала духом. Вона знала, що у Тома є ціла свічка і ще три чи чотири недогарки в кишені, але він мусив заощаджувати.

Незабаром утома почала даватися взнаки. Діти намагалися не звертати на неї уваги, бо їм страшно було й подумати, що вони сидітимуть тут, коли кожна хвилина така дорога. Рухаючись у якомусь напрямі, хоч навмання, вони принаймні йшли вперед і, може, до виходу, але сісти — це означало засудити себе на смерть і прискорити її наближення.

Нарешті втомлені ноги Беккі відмовилися нести її далі. Вона сіла. Том примостився коло неї. Вони говорили про домівку, про друзів, про зручні ліжка і, найголовніше, про сонячне світло. Беккі плакала. Том спробував якось розважити її, але всі його слова були даремні і скидалися на глузування. Беккі так утомилася, що кінець кінцем стала дрімати і заснула. Том радів з цього. Він сидів і вдивлявся в її сумне обличчя. Він бачив, як воно набирало звичайного спокійного виразу під впливом приємних снів. І помалу легка посмішка заграла на її устах.

Безтурботність її обличчя трохи заспокоїла Тома, і він думками полетів у минуле. Хлопець так заглибився в свої спогади, що й не помітив, як Беккі проснулась і засміялась тихенько. Але сміх зараз же завмер на її устах, і вона застогнала.

— О, як я могла заснути! Я хотіла б ніколи, ніколи не прокидатись! Ні, ні, Томе, не дивись на мене так! Я не буду більше так говорити.

— Я радий, що ти поспала, Беккі: ти тепер відпочила, і ми підемо знов шукати дорогу.

— Спробуймо, Томе, але я бачила уві сні таку чудову країну! Мені здається, ми скоро туди потрапимо.

— Може, потрапимо, а може, й ні. Ну, Беккі, дивись веселіше. Ходім! Вони встали й пішли вперед, рука в руку, але вже без усякої надії.

Вони хотіли визначити, чи довго були в печері: їм здавалося, що вони тут уже дні й тижні. Та, зрозуміло, що це було не так, бо навіть їхні свічки ще не згоріли.

Так минуло чимало часу, а скільки — вони й самі не знали. Том сказав, що треба йти тихенько і прислухатися, чи не капає вода, — треба знайти джерело.

Незабаром вони й справді набрели на струмок, і Том сказав, що час уже знову відпочити. Хоч обоє були страшенно втомлені, але Беккі сказала, що вона може ще трохи йти далі. На її здивування, Том не згодився. Вона не могла зрозуміти цього. Вони сіли. Том узяв трохи глини і приліпив свою свічку до стіни. Деякий час вони тільки думали і не розмовляли. Потім Беккі порушила мовчанку:

— Томе, я така голодна.

Том витяг щось із кишені.

— Ти пам'ятаєш? — спитав він.

Беккі ледве посміхнулася.

— Це наш весільний пиріг, Томе.

— Я хотів би, щоб він був завбільшки з діжку, бо це все, що в нас є.

— Я сховала його на пікніку, хотіла покласти під подушку, щоб ми побачили одне одного вві сні; так завжди роблять дорослі люди з своїм весільним пирогом. Але це буде наш останній…

Беккі не доказала.

Том розділив пиріг на дві частини. Беккі їла з апетитом, але Том ледве торкнувся до своєї. Запити цей весільний пиріг було чим, — холодної води було досить. Незабаром Беккі запропонувала іти далі. Том нічого не відповів і, помовчавши, сказав:

— Беккі, ти зможеш спокійно вислухати, що я тобі скажу? Беккі пополотніла, але відповіла, що, мабуть, зможе.

— Так ось що, Беккі: нам треба лишитися тут, бо тут є вода. Це наш останній недогарок.

Беккі почала плакати і голосити. Том, як міг, утішав її, але даремно. Нарешті Беккі сказала:

— Томе!

— Що, Беккі?

— Вони ж помітять, що ми заблудились, і шукатимуть нас.

— Атож. Безперечно, шукатимуть.

— Може, вони вже шукають нас. Томе?

— Звичайно ж, мабуть, шукають уже. Сподіваюся, що шукають.

— А коли вони помітять, що ми загубилися, Томе?

— Думаю, коли повернуться на пароплав.

— Томе, тоді, може, буде зовсім темно. Хіба вони побачать, що ми не прийшли?

— Не знаю, але твоя мама відразу зніме тривогу, як тільки всі повернуться додому.

На обличчі Беккі з'явився вираз переляку, і Том здогадався, що зробив якусь помилку. Адже Беккі мала провести цю ніч у подруги, і дома її не чекають. Діти замовкли й задумалися. Раптом Беккі знову зайшлася риданням, і Том зрозумів, що їй, як і йому, спала та сама сумна думка: ранок у неділю може наполовину минути, поки місіс Течер довідається, що Беккі не була у місіс Гарпер. Діти не спускали очей з останнього недогарка свічки і спостерігали, як він поволі й безжалісно тане. Ось тільки півдюйма ґнота лишилося. Ось слабкий вогник підіймається й падає, підіймається й падає, ось він повзе вгору вузенькою цівкою диму, затримався одну мить на верхньому кінці, — а потім запанував жах цілковитої темряви.