Слава ЗСУ!

Ніде правди діти, барон Апельсин був таки показний — за цілий кілометр він височів, немов та гора. Довелося одразу найняти йому попихача, щоб возив його незмірне пузо, бо сам барон не міг йому дати ради.

Тож Помідор послав до сільського ганчірника Квасолі, щоб той негайно прикотив свій візок. Та Квасоля не знайшов візка, бо, як ви вже чули, візок забрав його син Квасолинка. Тоді він прикотив до замку тачку, якою муляри возять вапно.

Помідор допоміг баронові покласти пузо на тачку і гукнув на ганчірника:

— Ану поїхали!

Квасоля щосили наліг на тачку, але не міг зрушити її ні на один сантиметр.

Покликали двох слуг, і з їхньою допомогою барон таки вирушив на прогулянку алеями парку. Спочатку'попихачі не зважали на каміння. Тачка, як на зло, раз у раз підскакувала на найбільших каменюках, а від цього баронське черево так трясло, що він увесь холодним потом обливався.

— Обережно, тут каміння! — кричав барон, благально простягаючи руки.

Квасоля і двоє попихачів почали старанно обминати каменюки, тоді тачка звалилася у рів.

— Ради Бога, обминайте ями! — благав барон.

Але і під час цієї невдалої прогулянки не забував барон свого найулюбленішого діла.

Він на ходу ласував смаженим індиком, що йому приготувала графиня Старша на закуску.

Не менш клопоту завдавав усім і герцог Мандарин.

Служниця графині Меншої, дівчинка Полуничка, цілісінький день прасувала Мандаринові сорочки. Коли ж приносила йому ті сорочки, герцог вередував, потім починав пхикати, скиглити, а далі вискакував на самий вершечок шафи і звідти репетував на весь дім:

— Ой, рятуйте, помираю! [34]

Синьйора графиня Менша чимдуж мчала до нього:

— Мандаринчику, мій любий, що з тобою?

— Ох, так погано випрасували мої сорочки, що й жити не хочеться!

Щоб умовити його не вмирати, синьйора графиня Менша подарувала йому всі шовкові сорочки свого померлого чоловіка.

Тоді герцог зліз із шафи і почав приміряти сорочки.

Трохи згодом у його кімнаті знову залунали крики:

— Ой, рятуйте, рятуйте!

Синьйора графиня Менша бігла до нього так, що у неї мало не вискочило серце.

— Любий мій Мандаринчику, що з тобою? А герцог кричав:

— Ой-ой-ой, я загубив найкращу з моїх запонок! Ох, не хочу більше жити!

Цього разу герцог видерся на самий вершечок височенного дзеркала і погрожував кинутися звідти сторч головою.

Щоб його заспокоїти, синьйора графиня Менша подарувала йому всі золоті, срібні, з самоцвітами запонки свого покійного чоловіка.

І так протягом одного дня графиня Менша втратила всі свої коштовні речі, а герцог Мандарин напакував повні чемодани подарунків і тепер тільки руки потирав з радості.

Така пожадливість родичів дуже турбувала графинь, і вони зганяли злість на своєму племінникові, бідолашному Вишеньці, який жив у них, бо був круглим сиротою.

— Ах ти, дармоїде! — кричала на нього синьйора графиня Старша.- Іди мерщій розв'язувати задачі!

— Але я уже всі розв'язав…

— То розв'язуй нові! — суворо наказувала синьйора графиня Менша.

Вишенька слухняно йшов розв'язувати нові задачі. Щодня він списував задачами кілька зошитів, а за тиждень їх набиралася ціла гора.

Цього дня графині без кінця примушували Вишеньку вчити уроки.

— Чого ти тут крутишся, ледацюго?! [35]

— Я хочу трошки погуляти в парку…

— В парку гуляє барон Апельсин, і нічого тобі крутитися там, ледарю. Зараз же йди вчити уроки!

— Та я вже їх вивчив…

— То вчи нові!

Вишенька слухняно йшов учити нові уроки. Щодня він учив стільки уроків, що прочитав уже всі книжки, які були в замку. Але коли графині бачили в його руках книжку, то лаяли його ще дужче:

— Негайно облиш книжку, малий негіднику! Ти порвеш її!

— Але як же мені готувати уроки без книжок?

— Вчи напам'ять!

Бідолашний Вишенька зачинявся у своїй кімнаті і вже без книжок, напам'ять, учив, учив, учив. Від такого життя голова його весь час про щось думала, думала, поки починала боліти. Тоді графині гримали на нього ще дужче:

— Ти надто багато думаєш і від цього тільки хворієш! Ану перестань думати, то менше грошей ітиме на ліки!

Як бачите, що б не зробив бідолашний Вишенька, графині за все його тільки лаяли. І зрештою він уже не знав, як йому ступити, щоб його не лаяли, і почував себе зовсім-зовсім- нещасним.

У всьому величезному замку він мав тільки одного друга. То була служниця графині Меншої — Полунич-ка. Вона жаліла цього бідолашного хлопчика в окулярах, якого ніхто не любив. Вона була з ним лагідна, а вечорами, коли він лягав спати, приносила йому чогось солоденького.