Слава ЗСУ!

Увесь Гуркотень поглинуло полум’я: крамниці, будинки, майстерні, септи, людей, геть усе. Палаючі люди падали з брамної башти та мурів, шкутильгали вулицями, наче живі смолоскипи, і верещали у муках. Двоє Зрадників обшмагали місто вогняними батогами від одного кінця до іншого, а слідом розпочався погром та грабунок, яких ще не бачила історія Вестеросу. Гуркотень, колись квітуче ярмаркове місто, перетворився на попіл і жар. Мешканці не відбудували його вже ніколи. Згоріло багато тисяч люду, а ще стільки ж потонуло в намаганнях перетнути річку. Пізніше казали, що загиблим навіть пощастило, бо ті, хто вцілів, не побачили від переможців ані крихти жалю. Вояки пана Пішака кинули мечі та здалися, але зиску з того не мали, бо їх зв’язали і позбавили голів на плечах. Тих міщанок, які пережили пожежу, згвалтували безліч разів — навіть дівчаток десяти і восьми років. Старих і малих різали, не розбираючи віку та звання, а дракони тим часом бенкетували на покручених, обпалених трупах своїх жертв.

XVII. Дракон-Камінь

Приблизно в той самий час до гавані під Дракон-Каменем увійшов, ледве шкандибаючи хвилями, напівживий купецький коч, що звався «Нессарія» і мав потребу полагодитися та взяти харчів. Корабель повертався з Пентосу до Старого Волантиса, проте зі шляху його збила буря — так розповідали жеглярі. Але до звичайної оповідки про поневіряння на морі волантинці додали дивного присмаку. Коли «Нессарія» йшла на захід, перед нею вивищувалася Драконощовба, затуляючи своїми велетенськими обрисами низьке сонце… аж раптом мореплавці побачили бійку двох драконів і почули луну їхнього ревища, яке відбивалося від стрімких чорних скель східного боку димної гори. У кожній корчмі, винному льосі та бурдеї вздовж берега розказували, переказували і прикрашали цю оповідь, доки її не почули усі на Дракон-Камені.

Драконів мешканці Старого Волантиса вважали за неймовірне диво, а видовисько зразу двох, що зчепилися у битві, жеглярі з «Нессарії» запам’ятали назавжди. Ті, хто вродився та виріс на Дракон-Камені, з малих років звикли бачити чудовиськ неподалік від себе… та навіть їм було цікаво почути оповідки корабельників. Наступного ранку кілька місцевих рибалок вирушили своїми байдаками навколо Драконощовби, а коли повернулися, то розповіли про знайдені ними згорілі та понівечені рештки мертвого дракона при підніжжі гори. Колір крил та луски підказував, що тіло належало Сірому Привидові. Дракона було розірвано навпіл, пошматовано на клапті й частково з’їдено.

Почувши новину, пан Роберт Гуня — лицар, відомий незлим веселим норовом та величезним черевом, що був поставлений королевою при її відбутті за каштеляна Дракон-Каменя — недовго думаючи, назвав убивцею Драконожера. Більшість люду погодилася з паном Робертом, бо за Драконожером знали чимало нападів на менших драконів, хоча таку шалену хижість він виявляв нечасто. Дехто з рибалок, побоюючись стати наступною здобиччю свавільника, закликав пана Гуню надіслати до лігва чудовиська кількох лицарів і покласти йому край. Але пан каштелян відмовився.

— Не чіпаймо Драконожера — то й він нас не зачепить, — оголосив лицар королеви.

А щоб мати певність, заборонив рибалити у водах під східним схилом Драконощовби, де лежало і зогнивало тіло мертвого дракона.

XVIII. Король-Берег

Тим часом на західному березі Чорноводної затоки звістки про битву та зраду в Гуркотні досягли Король-Берега. За чутками, королеву-вдовицю Алісенту вони змусили зареготати.

— Що посіяли, те зараз і жнуть! — вигукнула вона.

Королева Раеніра на Залізному Троні збліднула з лиця і зомліла, а тоді наказала зачинити й засунути міські брами. Від тієї миті нікому не дозволялося входити до Король-Берега чи виходити з нього.

— Я не дозволю, щоб до мого міста потай пробралися перевертні, аби відчинити браму бунтівникам! — оголосила вона.

Військо князя Вишестража могло стати під мурами вже назавтра або на післязавтра. А ще швидше могли примчати вершники на драконах, які вчинили зраду. Але принц Джофрі тільки зрадів такій нагоді.

— Хай лишень з’являться сюди! — проголошував він. — Я сам зустріну їх на Тираксесі!

Та матір його войовничі вихваляння не тішили.

— Не зустрінеш! — заперечувала Раеніра. — Ти ще замолодий для битви верхи на драконі.

Але принаймні дозволила малому сидіти у чорній раді, де обговорювалося, як упоратися з ворогом, що неухильно наближався.

У Король-Березі лишилося шість драконів, але з них всередині мурів Червоного Дитинця — тільки один, тобто власна дракониця королеви Сиракс. Стайні у зовнішньому дворищі звільнили від коней та віддали їй за помешкання. До землі драконицю припинали важкі ланцюги — якраз такі, щоб дозволити гуляти зі стайні на двір, але завадити злітати без вершниці. Сиракс давно звикла до ланцюгів, надзвичайно добре харчувалася і вже багато років тому забула, що таке полювати.