Слава ЗСУ!

- Давай, - сумно погодився старший. - Устроїм тут філологіческий факультет… Чорт! Я ж в анкетє всігда писав, що володію!

А вагон летів у черзі своїх зелених братів у глиб країни, лишаючи за вікнами садочки, струмочки, черешні-вишні та брудні хатки стрілочників.

Петро почухав потилицю.

- Давайте так. От як ви скажете, допустим, іти? Ще як можна сказати? - Іти… ну как іти? - Микола Пилипович не звик до таких вправ. - Ну, бігти.

- Плентатись, - швидко відповів хлопець.

- Ага, отак, значить, да? Плентатись, плентатись… Ну, шкандибати.

- Чимчикувати.

- Чимчикувати… - Микола Пилипович замислився, наморщивши чоло. - Ну как… ну, походжати.

- Крокувати, - швидко відказав Петро. Він уже грався колись в таку гру.

- Летіти, - вдався до хитрощів Микола Пилипович.

- Повзти, - посміхнувся Петро.

- Плазувати, - виправив Микола Пилипович.

- Можна і повзти.

- А! Ну, тоді плазувати. Я кажу - плазувати.

- Плазувати - це не зовсім… Хай… Тинятись.

- Гуляти.

- Швендяти.

- Швендяти?.. Ну, шльондрати.

- Кульгати.

- Хм… хм… - Микола Пилипович клацнув пальцями. - Маршу… нє, марширувати.

- Марширувати? - зіщулився Петро, й обидва співрозмовники посміхнулися. - Добре, тоді дибати.

- Що?

- Дибати.

- Як це?

- Ну як, подибав.

- Подибав… Добре. Стрибати.

- Рухатись, - просто і переможно відповів Петро.

- Шляти… ні, - Микола Пилипович щиро зареготав. - Да… Підтюпцем.

- Що, підтюпцем? - Іти підтюпцем.

- Це не глагол, то єсть, дієслово, - виправився Петро.

- А що?

- Ну, я тоже можу так: повільно, швидко, дуже швидко…

- Добре, - здався Микола Пилипович. - Хм… гасати!

- Прошкувати!

За деякий час, залишивши колегу у глибоких роздумах щодо багатого синонімічного ряду рідної мови, Петро вийшов з купе. Поруч біля вікна стояли, милуючись заходом сонця, двійко розмальованих дівчат. За часи Петрового навчання таких звали кляксами. Побачивши гарного поставного парубка, клякси заозиралися та захихотіли поміж себе. Петро розкуто посміхнувся:

- Далеко їдемо, дівчата?

Але клякси чомусь знітилися. Посмішки вмить зникли з їхніх облич.

- Далєко, - з наголосом на останньому складі сказала одна з них, і дівчата зникли у своєму купе, вочевидь втративши цікавість до можливого співрозмовника.

Петро знизав плечима. Що ж це, на таке його щире слово та така реакція. Невже в Україні вже рідної мови не розуміють?

- Студентки, - почувся ззаду рипучий голос. - Вчені поставали.

Петро обернувся. З дверей поруч визирав дідуган, сухенький, підтоптаний, з невеличким жовто-блакитним прапорцем на грудях. Мимоволі Петро якось внутрішньо підібрався. До націоналістів він звик ставитися з професійним інтересом.

- Одцурались того слова, що мати співала, як малих їх повивала, з малими розмовляла, - рипів далі дідуган. - Пам’ятаєте, як казав Кобзар?

Петро не зразу зметикував, про якого кобзаря йдеться, але про всяк випадок кивнув.

- Перепрошую пана, а звідки ви будете?

- З Києва, - якось непевно махнув рукою Петро. Йому одразу стало ніяково за свою недосконалу мову перед освіченим дідом. Хіба що не знітився, як ті дівчата.

- Так-так, - покивав головою дід. - У Києві зараз рідко почуєш рідне слово. А знаєте, юначе, я пам’ятаю ще ту українізацію. Я тоді був у Харкові, і, уявіть собі, лекції нам деякий час читав сам Підмогильний!

Петро відчув, що розмова заходить на хливку стежку. В училищі колись завкафедрою був полковник Підмогильний, теж лекції читав, невеличкий такий, чорнявий, але навряд чи саме його мав на увазі національносвідомий дід. Щоб застрахуватися від можливих несподіванок, хлопець удався до старого, проте вірного прийому - прицокнув язиком, немовби від великого захвату, а сам тим часом взявся за ручку купе, готуючись до відступу.

- Які люди були, які люди! - продовжував рипіти дід. - А я ж їх усіх бачив отак, як зараз вас. І Майка Йогансена. Ви ж знаєте Майка Йогансена?

Петро впевнено посміхнувся, - мовляв, аякже! - а сам потрошку прочинив двері.

- Я тоді ще малий був, а батько працював у видавництві, от і мене брав із собою. А які очі в них були! Які обличчя! Коляда приїздив, Юрій Клен…

Тут уже Петрові пощастило - коридором хтось ішов, а тому, немовби ввічливо пропускаючи людину, хлопець заховався до купе. Ну його до біса, такого діда. Явний недобиток. І як його пропустили старші товариші?

- Простувати! - зустрів з порога Микола Пилипович.

- Га? - не зрозумів Петро.

- Простувати.