Слава ЗСУ!

- Когось виглядаєте?

- Га?

- Виглядаєте когось? - трохи хрипкувато запитала Петрова партнерка, не випускаючи його плечей.

- Я? Ні, - отямився хлопець.

Вона притискалася до нього своїми пишними грудьми і дивилася просто в очі.

Треба було брати ініціативу у свої руки.

- Наталочко, - Петро швидко згадав, як її кличуть, - зачекай, щось я забувся, ми хіба на «ви»? - Він міцніше обхопив стан дівчини, і вона це відчула.

- Ні, я так просто, думала, може, ти забувся.

- Ображаєш, невже я можу забутися те, що було зранку?

- А що, щось було? - Вона хитро посміхнулася.

Він різко крутонув партнерку навколо себе, так що довга спідниця обкрутилася навколо ніг. Вона відкинула голову назад.

- Було, - оксамитовим голосом сказав він. - Ми перейшли на «ти».

- У тебе чудова пам’ять. Ти все пам’ятаєш.

- Я навіть пам’ятаю, що ти обіцяла мені знайти ворожку.

Наталка здивувалася:

- Ворожку?

Петро наморщив чоло:

- Ну, не ворожку, а як її, ту, що зуби заговорює.

- Знахарку?

- Еге. А це не одне й те саме?

- Ну, - засміялася дівчина. - А іще фольклорист називається.

Ця розмова точилася під час танцю, так що сторонній спостерігач був би абсолютно певен, що відбувається звичайне залицяння, бо очі дівчини блищали, та й хлопець посміхався, притискаючи її до себе. А сторонніх спостерігачів навкруги вистачало, багато очей поїдали красиву пару, особливо виділявся палаючий дівочий погляд з кутка, де зберігалися стільці. Леся відмовила всім кавалерам, що намагалися її запросити, і стояла, спостерігаючи за кожним рухом подруги.

- Так що, не пройшов зуб у вашого колеги?

- Та ні, мається бідолашний. На тебе одну сподівання. - Петро допитливо глянув на поштарку.

Вона явно насолоджувалася тим, що може стати в пригоді цьому молодому міському та красивому, а тому не поспішала з відповіддю. Дівчина замислено кружляла по клубній підлозі, і міцні руки її кавалера стискали гнучку талію.

- Ну! - не витримав Петро.

- Та я в принципі говорила з бабусею своєю… - вона цідила слова, як дурну самогонку, по краплині. - Вона мені не рідна бабуся, а так, родичка… Так сказала, може, допоможе з зубом.

Лейтенант відчув, як з глибини душі піднімається захват, справжній захват від вдало проведеної операції. Але він стримався і тільки запитав:

- А як її кличуть?

- Кого? - не зрозуміла Наталка.

- Ну, цю бабусю твою нерідну.

- Баба Кабачиха. Її всі так називають. А що?

- Та нічого. - І Петро ще міцніше обхопив поштарку, від радощів вихиляючись у якомусь зовсім уже незрозумілому па.

Тільки не подумайте, що ми щось наплутали. Лейтенант радів зовсім недарма. Здавалося б, велике щастя - ну, сказала дівчина, що її бабця зуби замовляє. Але той, хто коли-небудь працював з людьми, а тим більше намагався отримати від них необхідну інформацію, зрозуміє Петрову радість, а особливо враховуючи те, що діяти хлопцеві доводилося під чужою легендою у фактично ворожому оточенні, а в таких ситуаціях і одне слово буває на вагу золота.

Тим часом повільна музика скінчилася, Наталка нарешті зняла руки з лейтенантових плечей. Без будь-якого попередження диск-жокея із динаміків полинув справжній-справжнісінький рок-н-рол. Народ радісно загукав та потрошку почав відокремлюватися від стін. Наталка з викликом подивилася на Петра і повела плечима так, що у низькому викоті сукні заздригалися-затанцювали груди. Видовище було захоплююче, і хлопець дійсно очей не міг відвести від цього бурхливого танцю. Навіть не помітив, коли до них приєднався третій танцюрист, а точніше танцюристка.

Вона випадково (а чи випадково?) зачепила Петра струнким стегном, так що хлопець відірвався від споглядання поштарчиних принад.

- Ну, як наші дівчата танцюють? - з викликом запитала Леся, а це вона покинула свій куток, щоб приєднатися до швидкого танцю.

- Чудово! - відповів Петро, демонструючи добру реакцію і володіння собою.

Під час виконання свого завдання, а саме так, на лейтенантову думку, треба було трактувати останній танець, він трохи забувся про Лесину присутність, зате вона ні про що не забулася і, судячи з усього, не збиралася відступати під напором старшої товаришки.

Так вони і танцювали втрьох посередині зали, викликаючи недобрі погляди місцевих хлопців з-попід стін. Дівчата намагалися не зустрічатися поглядами, але якби зустрілися, повітря обов’язково вибухнуло б, стільки внутрішньої напруги було у цьому сільському рок-н-ролі, стільки енергії вкладали вони в кожен рух, у кожен поворот. Петро намагався витримати цей скажений ритм, але скоро перетворився у щось на кшталт кордебалету, тобто тло, на якому відбувалася дивна сутичка подруг. Під кінець у нього навіть ноги заболіли, хоча за своїми фізичними кондиціями лейтенант міг би танцювати до ранку.