Слава ЗСУ!

Дещо загальмована поведінка підозрюваного підтверджувала попередні висновки, і майор вирішив змінити напрямок допиту.

- А еті, Колька і Віталька, шо вони говорили?

- Допомогти… - Хлопець вичавлював з себе по слову на хвилину. - Він… здоровий. - І как же ти його завалив, такого здорового?

- Він… він лежав…

Парторг похитав головою з докором: - І що ж це ви лежачого… Оце молодці!

- Я не бив.

- А хлопці?

Каламутні очі знову втупилися у стільницю.

Микола Пилипович за свій вік бачив, звичайно, важких клієнтів, але такий трапився вперше. Служба їхня побутовими випадками не займалася, працювала здебільшого у справах політичних, з людьми інтелігентними, освіченими. Майор полюбляв частенько зіграти на контрасті - удавав з цими інтелектуалами простого служаку, від землі. Але тут уже здавалося, що цей самий варіант пхають йому.

Парторг за спиною хлопця безпорадно розвів руками.

- Ну добре, тьозка, ми тобі вірим, що не бив. - Микола Пилипович спробував пом’якшити клімат розмови. - Ну, може, ти видів кого-то? Кого ти видів на танцях?

Такий простий прийом мав повний успіх. Кострубата голова піднялася від столу.

- Дівчат.

- Ну дівчат, це понятно. - Терпець майора потрохи доходив краю. - А ще кого?

Перед наступною відповіддю допитуваний трохи замислився:

- Хлопців.

У кабінеті знову запала тиша. З парторгових вусів на мить визирнула і одразу сховалася посмішка.

Знадобилося не менше хвилини, щоб професійна стриманість все-таки взяла гору в майоровій душі. Врешті він повільно набрав повітря в груди і продовжив:

- Це хорошо. Хлопці, дівчата. А ті, хто не ходить на танці? Ти бачив когось, хто не ходить на танці? Може, возлє клуба, після танцев?

Запитання повисли в повітрі, і єдиною відповіддю на них було рипіння розхитаного конторського стільця. Тоді парторг знову кинувся на амбразуру.

- Ти скажи, не бійся. Може, чужих когось. Що тут поганого? Ну бачив когось…

- Вас бачив. - Почулося раптом у відповідь.

Микола Пилипович розчаровано зітхнув: - І мене бачив.

Хлопцеві очі важко зупинилися на майоровому обличчі.

- Вас не бачив. І тут парторгові урвався терпець. Воно зрозуміло, сільський начальник не мав такої психологічної підготовки, як кадровий оперативник. Тому він загорлав мов несамовитий:

- Ти чого придурюєшся?! Побили людину, треба мати мужність зізнатися. Не бив… Коли хлопці прохали допомогти - згодився, а потім не бив? Здоровило який вимахав, тобою замість трактора орати можна, в міліцію підеш, там швидко з тебе шкуру спустять…

Поки комерційний директор кипів і плювався, згадуючи всі гріхи свого підлеглого, Микола Пилипович акуратно сховав речовий доказ і відвернувся до вікна. На обрії бурмосилися важкі свинцеві хмари, обіцяючи різку зміну погоди. Підозрюваний біля столу знову схилив голову, тепер уже, здається, остаточно, і майор спробував дати знати партнерові, що допит треба закінчувати. Але той зрозумів натяк, тільки коли остаточно викричався. -…А коли три роки тому руку студенту зламав! Люди допомагати приїхали, урожай збирать… - Він зробив паузу, набираючи повітря, і тут, нарешті, помітив німий сигнал київського гостя. Треба зазначити, що парторг не збився і, навіть інтонації не змінивши, в момент закруглив розмову. - Іди геть з моїх очей, і щоб це востаннє!

Хлопець несміливо вибрався з-за столу й попрямував до дверей. Микола Пилипович удавано спокійно спостерігав за ним, але коли мозоляста рука потяглася до ручки, він раптом вистрілив гучно і роздільно:

- А Діда Юхима Бачив?

- Що? - зупинився парубок.

Микола Пилипович безнадійно махнув рукою: - Іди вже.

Двері повільно зачинилися.

Майор гмикнув, проте розбору польотів влаштувати не вдалося, тому що тут-таки заявилися згадані Колька з Віталькою. Вони прибули разом, і довелося одного залишити чекати в маленькому коридорчику з вікном на вулицю. Там не було жодного стільця або навіть лави - візитери проводили час на підвіконні, водячи брудними пальцями по не менш брудному склу.

- Прізвище?

- Причепа. Микола Причепа.

Знову Микола. Щоправда, цей був значно жвавіший за свого попередника, хоч теж працював механізатором.

- Що ж ви так, - почав парторг завчено. - Людина до нас у гості приїхала, а ви…

- А що ми? Він сам битися хотів. Всі бачили.

- Хто хотів битися? - не витримав майор. Така відповідь прозвучала для нього трохи несподівано.

- Ну цей, київський. Вийшов на ґанок і говорить: «Давайте будемо битися». Спитайте кого хочете.

Парторг здивовано озирнувся на Миколу Пилиповича. Той теж трохи очманів від почутого, але жодним рухом цього не показав.