Слава ЗСУ!

У наступну мить вона і справді роззулася та пішла босоніж, загрібаючи між пальці брунатну степову травичку. Петрові кросівки поруч з її тендітними ногами виглядали по-варварському.

Вони пішли далеко - кілометрів, мабуть, з п’ять, через балочку. Вже й став лишився далеко позаду, й села не було видно. Тут, у степу, панувало літо у всій красі - трава прилягла, не витримавши тиску сонячних променів, а між стеблин зачаїлися у затінку крихітні барвисті квіточки, наче з вишивки їх дівчата погубили. Небом пробігали хмарки. А повітря ставало дедалі важчим, обіцяючи ще сьогодні зміну погоди. Правильно казав парторг - на жнива у нас завжди дощ. Леся все розмовляла, розмовляла, не зупиняючись.

- Тобі здається, я глупості кажу, так?

- Ні, чому, - заперечив Петро. Він і справді так не вважав, насолоджуючись чистим звуком дівочого голосу і особливо не дослухаючись до їх змісту.

- Знаю, знаю. Бо ви всі вважаєте, що коли людина до школи ходе, то з нею треба про п’ятірки розмовляти.

- Хто «ви»?

- Ви, чоловіки. - І зовсім я так не вважаю.

- А чого тоді мовчиш?

- Тебе слухаю.

Вони деякий час ішли мовчки.

- Мені здається, скоро буде дощ, - сказав Петро.

- А ти на цьому розумієшся? - Леся загрібала траву ногами, набираючись тепла від стомленої чорної землі. - Може, й буде.

- Ти гадюк не боїшся босяка?

- Хай вони мене бояться, - зухвало мовила дівчина. - А в мене був ремінець на годиннику з гадюки. Петько зробив. Вони сірок ловлять, потім шкіру знімають, глиною запихабть, як висохне - дуже гарно. Ти бачив?

Дмухнув вітерець.

- Треба було парасольку взяти, - стурбовано глянув на небо лейтенант.

- А ти хіба з цукру?

- Так промокнемо ж.

- Висохнемо. Одяг зараз швидко сохне.

Сонце затулила невеличка хмарка - нічого страшного, але на допомогу їй з-за обрію насувалися справжні, чорні, дощові.

- От бачиш, - нахмурив брови Петро. - Що будемо робити?

Дівчина стенула кругленькими плечима.

- А я знаю? Мабуть, таки справді мокнути. Виходить, що я тебе знову підвела… - Вона на хвилинку замислилась, а потім сказала: - Там далі є сарай, в ньому сіно тримають, можна сховатися, якщо встигнемо дійти. Оно, бачиш? - Леся вказала пальцем уперед.

- Якщо встигнемо… - промурмотів Петро, професійним оком оцінюючи відстань. - Як гадаєш?

Але вони не встигли. Дощ накинувся на землю, немов зголоднілий звір. Петро з Лесею не здолали навіть ста метрів, як згори вже капало, текло, лило й струмилося, не лишаючи жодного сухого клаптика землі, жодної травинки, жодного листочка. Леся раптом заверещала з захвату та схопила хлопця за руку:

- Біжімо! І вони понеслися мокрим степом, ловлячи краплини на льоту, зустрічаючи обличчями водяні струмені та вдихаючи повітря разом із водою. Петро за якусь мить промок до останньої нитки, у кросівках чвакало, ногами стікали цілі струмки води - наче одягнутим пірнув у став. Дівчина бігла поруч, оглядаючись на нього, і очі її блищали від захоплення. Мокра сукня обліпила стан, довгі ноги. Волосся набралося водою і цілі потоки текли з нього по спині, плечах та обличчю. Вони бігли мовчки, захоплені стрімким рухом та непереборною стихією. Степ жадібно пив з-під ніг.

- Сюди! - Леся потягнула його вбік, оббігаючи величенький сарай, що стирчав серед степу невідомо нащо.

На тому боці висіли на одній завісі величезні напіввідчинені двері. Втікачі зупинилися на порозі. Обидва були мокрі, як цуценята. З одягу текло так, що під ногами швидко утворилися калюжі. А дощ надворі взявся ще дужче.

Петро витер обличчя.

- Уф!

Просторе приміщення під досить міцним дахом, так що він навіть майже не протікав, з дерев’яними стінами, щілини в яких були завбільшки з палець - ось що таке був цей сарай. Невідомо, для чого він призначався колись, але зараз у ньому мало не до половини висоти лежало запашне сіно.

- Оце так ми бігли! - в захваті видихнула дівчина, груди її ходили ходором вгору-вниз.

Лейтенант подивився зверхньо і посміхнувся. Сам він навіть не задихався. Леся зібрала рукою своє розкішне волосся і заходилась вижимати з нього воду, наче з білизни. Петро потупав ногами і вийшов з калюжі, але з кросівок знову натекло.

- Гайда на сіно сохнути! - запропонувала Леся і першою ступила вперед.

Хлопець і собі вмостився на теплому сіні. З волосся по спині струмувала вода.

- А я так і думала, що не встигнемо, я просто люблю під дощем побігати, а ти?

- Так собі. - Петро взявся знімати кросівки. Дівчина деякий час спостерігала за ним, а потім сказала:

- А я знаю, що треба зробити. Треба роздягтися та залізти у сіно, тоді і сама зігрієшся, і одежа висохне, її можна в кутку розкласти. Га?