Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Проста душа

Платтячка дівчинки висіли всі поряд під полицею; на ній лежали три ляльки, обручик, посуд і мисочка, якою завжди користувалась Віргінія. Пані Обен і Фелісіте витягли також спіднички, панчохи, хустинки і, перед тим як сховати, розклали все це на двох ліжках. Сонце освітлювало ці сумні речі, на яких були плями і навіть складки, наче ще вчора дівчинка надівала їх. Був теплий, ясний день; висвистували дрозди; здавалось, ніби в глибокій тиші все живе до чогось прислухалося. Вони знайшли маленьку волохату шапочку з коричневого плюшу, але вся вона була поїдена міллю. Фелісіте попросила її собі на пам'ять, їхні погляди стрілися, на очі навернулися сльози. Господиня розкрила обійми, Фелісіте кинулась до неї, і вони міцно обнялися, відчуваючи полегшення в щирому поцілунку. Спільне горе зблизило їх.

Це було вперше за весь час, бо пані Обен не відзначалася особливою чутливістю. Фелісіте була безмежно вдячна пані за поцілунок, ніби та зробила їй велику ласку, і відтоді з собачою вірністю служила своїй господині, мало не обожнюючи її.

Серце Фелісіте відкрилося для добра.

Ледве почувши барабанний дріб полку, що марширував вулицею, вона ставала на дверях з глечиком сидру і пригощала солдатів. Вона доглядала хворих на холеру, допомагала полякам. Один з них вже хотів був одружитися з нею. Проте вони скоро посварилися; якось вранці, повернувшись з відправи, вона заскочила його на кухні, де він спокійнісінько їв вінегрет, який сам приготував.

Після поляків вона доглядала дідуся Кольміша, що, як твердили люди, був свідком жахів 93-го року. Він жив на березі річки, в розваленому свинарнику. Хлопчаки зазирали крізь щілини стін і шпурляли у старого камінці, які падали на його убогу постелю, де він лежав, весь час здригаючись від кашлю. У нього було довге волосся, запалені повіки, а на руці – велика пухлина, більша за голову. Фелісіте принесла йому білизну, намагалася прибрати його комірчину і хотіла взяти старого до пекарні, де б він не заважав пані. Коли ж у Кольміша відкрився рак, Фелісіте щоденно мила хворого, кілька разів приносила коржі, вкладала його на осонні, підстеливши солому, і бідний старий, тремтячи і бризкаючи слиною, згасаючим голосом дякував їй, боявся втратити її і простягав до неї руки, коли вона йшла додому. Він помер, і вона замовила відправу за упокій його душі.

Того дня її чекало велике щастя: в обід з'явився негр пані Ларсоньєр, тримаючи клітку з папугою, з жердинкою, ланцюжком і невеличким замочком. В листі баронеса сповіщала пані Обен, що чоловіка її призначили префектом і що ввечері вони виїжджають; в знак своєї поваги вона просила пані взяти собі на пам'ять цього птаха.

Папуга давненько цікавив Фелісіте, бо його привезли з Америки, а слово це нагадувало їй Віктора; вона часто розпитувала негра про цю країну. Якось Фелісіте таки не витримала і сказала: «Пані була б дуже рада, якби мала це створіння».

Негр розповів про все своїй господині; та, не маючи змоги взяти з собою папугу, позбулась його в такий спосіб.

IV

Папугу звали Лулу. Він мав зелений тулуб, рожеві кінчики крил, блакитну голівку і золотаву шийку. У нього була набридлива звичка дзьобати жердину, на якій сидів, вискубувати пера, розкидати послід, розливати воду з свого блюдечка.

Пані Обен птах надокучив, і вона віддала його назавжди Фелісіте. Та заходилась навчати його, і незабаром він уже повторював: «Чарівний хлопчина! До ваших послуг, пане! Вітаю вас. Марі!» Клітку його повісили біля дверей, і дехто дивувався, чому він не відповідає на ім'я Жако, оскільки всіх папуг так звуть. Його порівнювали з індиком, довбнею, – для Фелісіте це було все одно, що ніж у серце. І дивно! Лулу завжди мовчав, коли на нього дивилися.

Однак він відчував потребу в товаристві, бо щонеділі, коли приходили грати в карти панночки Рошфейль, пан де Гуппевіль і нові знайомі – аптекар Онфруа, пан Варен і капітан Матьє, – папуга мало не вибивав шибки своїми крилами і здіймав такий оглушливий галас, що годі було щось розчути.

Буре, без всякого сумніву, видавався йому кумедним. Тільки-но він його помічав, як одразу ж починав шалено реготати. Ці вибухи сміху сповнювали все подвір'я, їх повторювала луна, а сусіди, визираючи з вікон, і собі сміялись. Щоб сховатися від папуги, пан Буре вдавався до хитрощів: він насував на очі капелюх і крадькома йшов попід муром, добирався до річки, а потім заходив через хвіртку в сад. Погляди, які він кидав на птаха, не відзначалися ніжністю.

Якось Лулу дістав від хлопчика з м'ясної крамниці щигля, коли спробував сунути носа в його кошик; відтоді він завжди намагався вщипнути хлопця крізь сорочку. Фабю нахвалявся скрутити йому шию; проте він не був жорстоким, незважаючи на татуювання на руках і великі бакенбарди. Навпаки, він ставився до Лулу з симпатією і задля сміху хотів було навчити його лаятись. Фелісіте жахнулась, коли дізналась про це, і помістила птаха на кухні. З нього зняли ланцюжок, і він вільно прогулювався по всьому будинку.

Попередня
-= 10 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!