Слава ЗСУ!

Все це дуже пригнітило пані Обен. В березні 1853 року у неї почало боліти в грудях, горло й язик вкрило нальотом; п'явки не полегшили її страждань, і на дев'ятий вечір вона померла, маючи рівно сімдесят два роки, але завдяки темному волоссю, яке облямовувало її бліде, подзьобане віспою обличчя, вона здавалась молодшою. Небагато жителів Пон-л'Евека уболівало за пані Обен, бо вона завжди зневажливо ставилась до них.

Фелісіте побивалася за своєю пані так, як за хазяями не побиваються. Думка, що пані померла раніше од неї, не давала їй спокою, це здавалось їй чимсь надзвичайним, неможливим і дивовижним.

Через десять днів, – стільки часу потрібно було, щоб приїхати з Безансона, – прибули спадкоємці. Невістка понишпорила в шухлядах, відібрала для себе найкращі меблі, а решту продала. Після цього Поль з дружиною повернувся до себе. Крісло пані Обен, її круглий столик, грілка, вісім стільців – все зникло! Лише жовті квадратні плями на стінах свідчили, що тут колись висіли гравюри. Родичі забрали з собою навіть два ліжка з матрацами, а з стінної шафи щез увесь одяг та іграшки Віргінії! Фелісіте обійшла всі кімнати і сп'яніла від горя.

Наступного дня на дверях уже висіло повідомлення про продаж, і аптекар крикнув Фелісіте на вухо, що будинок продається.

Вона похитнулась і мусила сісти. Найбільше засмучувала Фелісіте думка, що їй доведеться залишити кімнату, де так добре жилося бідоласі Лулу. Кидаючи на нього сумні погляди, Фелісіте з палким благанням зверталась до Святого Духа; вона звикла молитися навколішках перед папугою, неначе перед ідолом. Сонячне проміння, що проникало в кімнату крізь дахове вікно, вдаряло іноді в його скляне око, яке спалахувало тоді вогнем; це викликало у Фелісіте релігійний екстаз.

Пані Обен залишила їй пенсію в триста вісімдесят франків. Сад і город забезпечували її овочами й фруктами; одягтись вона теж мала у що. Фелісіте заощаджувала на свічках і вкладалася спати, як тільки починало темніти. Майже весь час вона сиділа вдома, а коли виходила на вулицю, то намагалась оминати крамничку випадкових речей; тут вже продавалося дещо із старих меблів пані Обен.

Відтоді, коли її ледве не вбила поштова карета, Фелісіте стала трохи шкутильгати. Вона почувала себе вкрай погано, і тітка Сімон, яка розорилася на торгівлі бакалією, щоранку приходила до неї, щоб нарубати їй дров і накачати води. Зір Фелісіте слабшав. Віконниці більше ніхто не відчиняв. Минали роки, але ніхто не наймав і не купував будинок.

Фелісіте ні разу не обмовилась про ремонт, боячись, що її виселять. Покрівля прогнила, і протягом всієї зими подушка Фелісіте була мокрою. Після Великодня вона стала кашляти кров'ю.

Тоді тітка Сімон звернулася до лікаря. Фелісіте хотіла знати, що ж це з нею скоїлось, але, недочуваючи, розібрала лише двоє слів: «Запалення легенів». Вона вже знала про цю хворобу і тихенько промовила: «А! Як у пані!» Вона зрозуміла, що, мабуть, піде за своєю пані, і це її анітрохи не здивувало.

Наближався день, коли на вулицях мали спорудити тимчасові вівтарі. Перший вівтар завжди ставили біля підніжжя горба, другий – перед поштою, а третій – десь посеред вулиці. З приводу останнього не обійшлося без суперечок, і, кінець кінцем, парафіянки як найзручніше місце обрали подвір'я пані Обен.

Фелісіте лежала у ліжку, важко дихаючи і трусячись у лихоманці. Вона бідкалася, що не зможе взяти участі у спорудженні вівтаря. Якби ж вона принаймні мала змогу пожертвувати щось на нього! І тут вона згадала про папугу. Але сусідки вважали, що дарувати чучело буде недоречно. Проте кюре дозволив їй це зробити, і Фелісіте так щиро зраділа, що навіть попросила його взяти собі після її смерті Лулу, це єдине багатство, яким вона володіла.

Починаючи з вівторка і аж до суботи, передодня свята Тіла Господня, кашель її посилився. Настав вечір, обличчя Фелісіте страшно схудло, губи зсохлися, і її почало нудити. Наступного дня, ледь стало світати, вона звеліла покликати священика, бо почувала себе вкрай погано. Під час соборування біля неї сиділо троє старих жінок. По тому вона забажала поговорити з Фабю. Він прийшов святково одягнений і почував себе не зовсім спокійно в цій похмурій атмосфері.

– Простіть мені, – сказала Фелісіте, з великим зусиллям простягаючи йому руку, – я думала, що це ви вбили Лулу!

Що за нісенітниця! Звинувачувати в убивстві таку людину, як він! Фабю розгнівався і ладен був зняти цілу бучу.

– Ви ж самі добре бачите, що вона несповна розуму!

Час від часу Фелісіте впадала в забуття і марила.

Коли жінки пішли, тітка Сімон поснідала біля хворої.

Через якийсь час вона взяла Лулу, піднесла його до Фелісіте і промовила: