Слава ЗСУ!

Довго чухатись Олег Ріпі не дозволив:

– Котимо!

Наступного дня з самісінького ранку вони рушили в путь і вже о третій були на місці. Жанна відшукала їм адресу (І нікому ні слова! – попередив її наостанок Олег), за якою пірати без проблем знайшли квартиру Борисового брата, в дев’ятиповерхівці на високому, відкритому шпарким степовим суховіям, березі Південного Бугу.

На дзвінок двері відчинились і перед ними постав огрядний вайлуватий дядько в дірявій майці, спортивних штанях з роздутими коліньми й дерматинових шльопанцях на ногах. Не дуже чисту майку розтягувало чималеньке „пивне” черевце, неголене обличчя вкривала нерівна по густоті, клаптями, щетина. За спиною чоловіка, десь у глибині квартири, цвірінькала канарка.

Господар дивився на прибульців без остраху.

– Добрий день, – чемно привітався Олег.

– День добрий.

– Ви Михайло?

– Еге ж.

– Покличте, будь ласка, Бориса.

– Якого Бориса?

– Вашого двоюрідного брата.

– Борьку? Та де він тут вродиться?

– Хіба він до вас не приїхав?

– Ні. А в чім, власне, справа?

– Гм... – Олег замовк.

– Ми з Макарівки, – підхопив Ріпа. – Борис казав, що їде до вас у гості, а ми тут у відрядженні, машиною, тож він передав нами свій багаж. Спустіться, будь ласка, вниз.

– То зараз, тільки Галі скажу...

– Покваптесь, прошу. Нам ніколи! – зупинив його Ріпа.

Внизу підійшли до мікроавтобуса.

– Заскочте всередину – там важкі валізи, – Олег легенько підштовхнув Михайла до дверей (Ріпа тим часом сідав за кермо). – Гостинці, знаєте. Те – се. Сальця либонь братан напакував домашненького!

Щойно Михайло опинився всередині й здивовано зауважив, що ніякими валізами там і не пахне, як Олег ускочив слідом, рвучко зачинив за собою двері й штурхонув розгубленого Михайла на підлогу. Ріпа рвонув з місця. Олег кинувся зверху на Михайла й притис до його неголеної щоки невідь звідки видобутого ножа (либонь того самого, яким на фурах кремсав брезент):

– Де Борис!?

– Що... що таке? – пробелькотів сполотнілий ураз Михайло. – Що вам треба?

– Де Борис? – повторив Олег.

Михайло лежав на підлозі й сповненими переляку очима слідкував за жалом ножа, яке повільно втискувалось у його пухку щоку. Підборіддя бідолашного тремтіло, з кута рота донизу пливла цівка слини.

– Борис? Н-не знаю... н-не знаю. Не бачив! Не знаю!..

– Коли він приїхав?

– Не знаю. Не приїздив! Давно його не бачив!

– Триндиш! Нам відомо, що Борис тут!

– Нема! Не бачив! Не знаю! Що вам треба? В мене нічого нема. – Михайло почав голосно й невміло схлипувати. – Я бідний! Все, що було – Галі на операцію, а зарплата...

– Чхати мені на твою зарплату! – розпалювався Олег. – Де Борис? Він до тебе приїздив?

– Ні, ні! Давно його не бачив. Років зо три. Я й здивувався коли ви сказали... Я бідний... У мене... Галі на операцію...