Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Раби щурів – щури рабів

Смаглявий циганкуватий хлопчик розгублено й безпорадно роззирнувся:

– Ой-ой, ой що ж це воно... ой як же ж...

Йому таки було від чого розгубитись – чималий чорний котяра відчайдушно звивався й жалісливо нявчав, теліпаючись прив’язаним за задню лапку ниткою, котра звисала звідкілясь із гілляки. Малий бешкетник кинувся до перехожого:

– Дядьку, поможіть, відв’яжіть кота, бо задушиться!

– А що ж це ти йому, шибенику, зробив?

– Та я хотів перевірити... цей... ну, вестибулярний апарат! А він...

– Чорт, як же я його відв’яжу, він он який скажений!

– Може нитку перервати?

– ...Бач, не виходить – шовкова!

– А ви спробуйте перепалити. Та скорше! – вигулькнув звідкілясь Ванюшко.

– Та я не палю... А, точно – в мене ж запальничка! Ось... біжіть, юні натуралісти, рятуйте свого піддослідного!

З відсутнім виразом на обличчі Ванюшко дістав з кишені картриджа й мовчки вклав його в простягнуту Тарасикову долоню.

– І не жалко? – співчутливо поцікавився Тарасик.

Та Ванюшко його не чув.

То була татова запальничка...

Він спить. Брат. Я лежу горілиць, а він спить, згорнувшись на моїх грудях і я відчуваю його тепло. Мені затерпла спина й рука в залізному браслеті, але я терплю. Хай спить. Я лежу горілиць із розплющеними очима й дивлюся в темряву. Хоча, не знаю – може вони й заплющені, може вони взагалі витекли, та то дрібниця. Хоч так хоч так – темінь однакова. Вона вічна. Вона лагідна. Якось я зіпсував лампочку й темінь мене полюбила... Я лежу нерухомо. Як Бог. Бог же нерухомий, на біса йому соватись? Я б іще довго так пролежав, якби не кашель. Я терплю скільки є сил, але нестримний вулкан, що булькає в моїх грудях, вихоплюється все ж назовні і я заходжуся безнадійним кашлем. Прости, Брате, я тебе збудив. Зараз викашляюсь і ти знов заснеш. Якщо забажаєш. Де ти? Не хочу, щоб кров і слина потрапили на тебе.

А непогано ми тут облаштувалися, хіба ні? Нам майже не холодно. Маємо на чому спати – хропіти – перд... ой, вибач, Брате, ось я себе по губах – по губах!.. Спати, хропіти та їсти нам дають і забирають „парашу”. Ми геть ні про що не турбуємось! Якби ще не кашель і не кров. Та то дрібня, головне – ми вдвох. Удвох нам класно, нам є про що бубоніти й ми чудово розуміємось. І звіряємо один одному найпотаємніше – між нами немає секретів! От хіба що тьолок нам, ги-ги, не вистачає, потіпах – дійшло? В тебе була колись тьолка, Брате? О! Я їх мав без ліку! Колись із Принцом... Скільки хотів, стільки я їх і мав! Пам’ятаю раз...

Приїхав я тоді здалеку. Там було кепсько, Брате. Дуже холодно й усе слід було працювати. Пахати, вкалувати... розумієш? Я так там вкалував! Якось ми виїхали на вахту, а тут... тут... майстер до мене підходить... Майстер, Брате, це така скотина... якщо буде коли в тебе майстер... Але... стій, я ж не про те... Я... А, згадав! Приїхав я, зійшов з поїзда, мене довго тут не було. Вловлюєш, іду собі, нікого не зачіпаю, лаштуюся почати нове життя. А тут, біля вокзалу, те... ну, той будиночок, на якому „ем” і „же”. Я й... наче мене розрядом пройняло! Братику, така образа! Я собі сподівався почати нове життя, а тут... так... усе, як тоді... І я рвонув до нього. Влітаю до хати, а там вона, нічого, бокатенька така. Ну, пхнув на ліжко – його не було, зробив своє; смішно було дивитись, як вона пручається, а тут і він нагодився, видно з роботи. Вона скиглить, ну йому жалітися, він до мене, а я: „Що? Що таке? Чи не впізнаєш? Не знаєш хто я? Ану цить! І щоб нікому ні звуку. Й затям: ти рабом був – рабом і залишишся. Осознав? – Він, сполотнілий, стоїть, тремтить, белькоче щось нерозбірливо. – Втри йому соплі”, – кажу до неї, та й пішов собі. А чого б я там іще залишався, хіба на вечерю?

Попередня
-= 41 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!