Слава ЗСУ!

— Зрушив з місця? — спитала вона.

— Досить успішно.

— Виходить, таки працював. Дуже добре.

Офіціант тим часом обслуговував трьох іспанців, що сиділи за столиком біля дверей. А тепер підійшов до них із склянкою, пляшкою від ординарного «Перно» та невеликим вузьконосим глечиком з водою.

— Pour Monsieur aussi?4 — спитав він.

— Так,— відказав Девід,— будь ласка.

Офіціант до половини налив у їхні високі склянки дуже жовтої рідини й узявся помалу додавати воду в жінчину склянку. Але Девід сказав: «Я сам»,— і офіціант пішов, забравши з собою пляшку. Він поніс її геть з очей із видимою полегкістю, а Девід почав доливати воду тонесенькою струминкою, і Кетрін спостерігала, як абсент у склянці неначе клубочиться й набуває опалового відтінку. Вона притримувала склянку пальцями й відчувала ними тепло, а потім, коли напій втратив ясний жовтий колір і став молочнистим, скло раптом похололо, і тепер Девід додавав воду по краплині.

— Чому треба доливати так повільно? — спитала Кетрін.

— Якщо робити це надто швидко, напій розпадається і втрачає цілісність,— пояснив Девід.— Тоді він стає безживний і нікуди не годиться. Взагалі-то слід би ставити зверху склянку льоду з маленькою дірочкою в дні, щоб вода ледь капала. Але тоді кожен зрозумів би, що воно таке.

— Мені довелося вихилити першу склянку за одним духом, бо зайшли два «ен-ге»,— сказала вона.

— Які ще «ен-ге»?

— Ну, національні гвардійці чи як їх там... У зелених мундирах, з велосипедами й чорними шкіряними кобурами. Я мусила лік... кідувати речовий доказ.

— Ліккідувати?

— Пробач. Після того я не можу вимовити це слово.

— З абсентом жартувати не слід.

— Зате він дає мені змогу легше дивитись на деякі речі.

— А ніщо інше не дає?

Девід закінчив готувати для неї абсент, зробивши його досить міцним.

— Ну, рушай,— мовив він.— Не чекай мене.

Кетрін потягла добрячий ковток, а тоді він узяв її склянку, відпив з неї і сказав:

— Дякую, мем. Це додає снаги чоловікові.

— То зроби й собі, ти, колекціонер вирізок.

— Що ти сказала? — перепитав Девід.

— Нічого.

Але слова були сказані, і він промовив до неї:

— Годі вже торочити про ті вирізки.

— А це чому? — спитала Кетрін, нахиляючись до нього й говорячи надто голосно.— Чому це годі? Тому, що ти сьогодні зранку писав? Думаєш, я вийшла за тебе заміж, бо ти письменник? Та западися ти зі своїми вирізками!

— Гаразд,— мовив Девід.— Може, ти докажеш мені решту, коли ми будемо самі?

— Можеш не сумніватися, ще й як докажу,— не вгавала вона.

— Не сумніваюся.

— Отож-бо. Будь певен, що докажу.

Девід підвівся, ступив до вішалки, зняв з гачка свій плащ і, не озираючись, вийшов за двері.

Залишившись сама за столиком, Кетрін підняла свою склянку, зосереджено покуштувала абсент, а тоді й далі куштувала такими самими маленькими ковточками.

Двері розчинились, увійшов Девід і наблизився до столика. Він був уже в плащі й насунутому на очі кепі.

— Ключі від машини у тебе?

— Так,— відповіла вона.

— Можна мені їх узяти?

Кетрін віддала йому ключі, але сказала при цьому:

— Не роби дурниць, Девіде. В усьому винен дощ і те, що ти був тут сьогодні єдиний, хто надумав працювати. Сядь.

— Ти цього хочеш?

— Прошу тебе,— мовила вона.

Девід сів. «Ти поводишся безглуздо,— подумав він.— Підхоплюєшся, йдеш геть, посилаєш її під три чорти, хочеш узяти машину й поїхати світ за очі, а тоді вертаєшся, мусиш просити в неї ключі й зрештою знову сідаєш, як найпослідущий тюхтій». Він узяв свою склянку й випив те, що там було. Питво однаково смакувало добре.

— Ти обідати думаєш? — запитав він.

— Кажи де, і я піду з тобою. Ти ж іще кохаєш мене чи ні?

— Не задавай дурних запитань.

— Гидко, що ми отак посварилися,— мовила Кетрін.

— І то вперше.

— Це я винна, що прохопилася про вирізки.

— Не згадуймо більше про ті трикляті вирізки.

— Через них же все зчинилося.

— Бо ти думала про них, поки сиділа тут і пила. Ото сп'яну й ляпнула.

— Ти так кажеш, наче я впилася до нестями,— заперечила вона.— Це жахливо. Насправді я просто невдало пожартувала.

— Вони весь час не йшли тобі з голови, тим-то й навернулися на язик.

— Ну гаразд,— сказала Кетрін.— Я думала, ми вже закінчили.

— То чого ж ти знов і знов до цього вертаєшся?

— Не треба було нам пити це зілля.

— Атож. Звісно, що не треба. Особливо мені. Але тобі це, певне ж, було потрібне. Думаєш, воно йде тобі на користь?