Слава ЗСУ!

— Ми з тобою не дуже говіркі за столом,— зауважила молода жінка.— Тобі не нудно зі мною, любий?

Чоловік засміявся.

— Не смійся з мене, Девіде.

— Я не сміюся. Ні, мені не нудно. Я б радо милувався тобою, якби ти навіть ніколи й словом не озивалась.

Він налив дружині ще келишок вина, а тоді наповнив свій.

— Я маю для тебе один сюрприз. Я не казала тобі, ні? — мовила вона.

— Що за сюрприз?

— О, дуже простий і водночас дуже хитрий.

— Ну кажи.

— Ні. Може, він тобі сподобається, а може, ти й злякаєшся.

— Звучить небезпечно.

— А це таки небезпечно,— сказала вона.— Тільки не питай мене ні про що. Можна, я вже піду нагору, до нашої кімнати?

Молодик заплатив за обід і допив вино, що лишилось у пляшці. Потім і собі подався нагору. Дружинин одяг лежав згорнутий на одному з таких, як на картині Ван-Гога, стільців, а сама вона чекала в ліжку під простирадлом. Волосся її розсипалося на подушці, очі сміялись, і, коли Девід підняв простирадло, вона промовила:

— Привіт, любий. Гарно пообідав?..

Потім вони лежали поряд, і голова її спочивала в нього на плечі; обоє були мляві й щасливі, і він відчував, як вона повертає голову з боку в бік і треться об його щоку. Шкіра її була шовковиста на дотик, ледь зашерхла від сонця та солоної води. Підвівши голову, так що волосся впало їй на обличчя й трохи залоскотало йому щоку, вона почала, спершу помалу, нерішуче, тоді з видимою втіхою, пестити його і спитала:

— Ти ж кохаєш мене, правда?

Він кивнув і поцілував її в маківку, а тоді повернув до себе її голову й поцілував в уста.

— О-о...— мовила вона.— О-о...

По довгій часині вони лежали, міцно обнявшись, і вона спитала:

— Ти кохаєш мене саме таку, яка я є? Ти певен?

— Так,— відказав він.— Більш ніж певен.

— А то я надумала змінитися.

— Ні,— сказав він.— Не треба. Ніяких змін.

— А я надумала,— не вгавала вона.— Це задля тебе. І задля мене, не стану кривити душею. Але воно важитиме й для тебе. Я певна, хоча й не слід би цього казати.

— Я полюбляю сюрпризи, але мені подобається все так, як воно є оце тепер, цю мить.

— Тоді, може, мені не робити цього,— промовила вона.— Ой, який жаль. То був би такий чудовий небезпечний сюрприз. Я давно його обмірковувала і тільки сьогодні вранці зважилася.

— Коли ти й справді так цього хочеш...

— Дуже хочу,— підтвердила вона.— І таки зроблю це. Тобі ж досі подобалось усе, що ми робили, хіба ні?

— Так.

— От і добре.

Вона вислизнула з ліжка й стала на повен зріст на своїх довгих, темних від засмаги ногах, і все її гарне тіло було суціль засмагле, бо вони ходили на віддалений безлюдний пляж і купалися там голяка. Вона повела плечима назад, задерла підборіддя й труснула головою, так що її важке, кольору дубленої шкіри волосся хльоснуло їй по щоках, а тоді впало вперед і закрило обличчя. Надягши через голову смугасту сорочку, вона відкинула його з обличчя, потім сіла на стілець перед туалетним столиком і щіткою зачесала волосся назад, критично роздивляючись на нього в дзеркалі. Кінчики волосся сягали їй плечей. Вона похитала головою до свого відображення в дзеркалі. Тоді натягла широкі штани, застебнула пасок і взула вицвілі блакитні сандалі на мотузяній підошві.

— Мені треба з'їздити до Ег-Морта,— сказала вона чоловікові.

— Гаразд,— мовив він.— Я теж поїду.

— Ні. Мені треба поїхати самій. Це ж має бути сюрприз.

Вона поцілувала чоловіка на прощання й спустилася вниз, і він побачив з вікна, як вона сіла на велосипед і легко, впевнено покотила дорогою, і її довге волосся маяло на вітрі.

Пополудневе сонце вже світило просто у вікно, і в кімнаті стало аж надто тепло. Молодик умився, одягся й пішов прогулятись берегом моря. Він знав, що треба б і скупатися, але був стомлений і, пройшовшись берегом, а потім ледь видною серед шорсткої трави стежиною, що вела від моря, повернувся до гавані й зайшов у кафе. Там він узяв свіжу газету й замовив fine a l'eau1, бо після любощів почував себе висотаним і спорожнілим.

Вони одружилися три тижні тому й приїхали поїздом з Парижа до Авіньйона, везучи із собою велосипеди, валізу з одягом, рюкзак і дорожню сумку. В Авіньйоні вони спинились у доброму готелі, залишили там валізу, а самі думали податися на велосипедах до Пон-дю-Гара. Та саме розгулявся містраль, отож вони вирушили за вітром до Німа, трохи побули там у готелі «Імператор», а тоді, за таким самим сильним вітром, переїхали до Ег-Морта і вже звідти далі до Гро-дю-Руа.

Усе йшло чудово, вони були по-справжньому щасливі, і він раніше й не уявляв собі, що можна так палко кохати когось, забувши про все на світі, наче нічого іншого й не існує. Коли він одружувався, його турбувало чимало своїх проблем, але тут він ні про що те не думав: ні про свою письменницьку працю, ні про будь-які інші справи,— а тільки про життя з цією дівчиною, яку він покохав і одружився з нею, і його більш не навідувало оте раптове болісне витвереження, що раніше завжди наставало після близькості із жінкою. Воно минуло без сліду. Тепер після любощів вони їли, пили й знов лягали в ліжко. То був дуже простий світ, але ні в якому іншому Девід не почував себе таким щасливим. Він гадав, що те саме відбувається й з нею, і так вона, власне, й поводилась, аж ось виявляється, що вона надумала змінитись і піднести йому якийсь сюрприз. Та, може, це буде зміна ще на краще і приємний сюрприз. А тим часом він пив свій fine a l'eau, читав місцеву газету й чекав не знати чого, хоч би що воно там було.