Слава ЗСУ!

— Попалися, субчики!

Хлопці спинилися, розгублені, не знаючи, куди податися.

— Що ви тут робите? — так само сердито повторив Вікмиксор.

— Нічого… так… тепло… ну, ми й вийшли посидіти, — розгублено белькотів Япончик, перебираючи аркуші пошарпаного підручника політграмоти.

Вікмиксор помітив книгу і, взявши її з рук розгубленого лектора, задумливо перегорнув, потім коротко кинув:

— Ідіть спати!

Похнюпившись, «підпільники» один за одним пройшли повз Сашкеця, а той докірливо хитав головою і бурмотів:

— Ах, мудрагелі… Ах, мудрії…

♦

На другий день Вікмиксор знав усе. Досяг він цього зовсім просто: прийшов у клас і почав м'яко розпитувати. Власне, хлопцям критися було нічого, і тільки переляк та надзвичайна обстановка збентежили їх уночі, але сьогодні вони спокійно все розповіли і навіть самі разом із завідуючим сміялися над своєю «підпільною роботою».

Потім Вікмиксор цілий день ходив задумливий і ввечері несподівано сказав класу:

— Я й не думаю протестувати. Навпаки, охоче йду вам назустріч. Ви не маєте права створити осередок РКСМ, але ви можете організувати свій гурток, свій осередок місцевого характеру, в якому, не будучи членами комсомолу, ви, проте, нарівні з усією Спілкою навчатиметесь і навіть більше — ви як передові поведете шляхом комуністичного виховання всю школу. Організуйтеся, придумайте гуртку назву і беріться до діла. Приміщення у вас буде. У ваше розпорядження я віддаю наш музей. До речі, ви можете заодно дбати й про сам музей — добирати експонати, охороняти їх і так далі…

Шкідськнй музей народився вже давно і якось непомітно, після шаленої журнальної гарячки, на яку перехворіла вся Шкіда. Журнали ці були першими експонатами музею. Потім туди почали надходити найвидатніші учнівські роботи, зберігався там і показовий обліковий матеріал. Незабаром матеріалу зібралося чимало.

Того ж вечора, коли вже Вікмиксор пішов, шкідці зібрали екстрені збори.

— Хлопці! — ораторствував Японець. — Завдання нашого колективу, нашого осередку, лишаються ті самі, що й у підпіллі, але тепер додаються нові: залучення інших і розгортання роботи в загальношкільному масштабі. Треба придумати назву гуртку:

— Червона зірка!

— Прапор!

— Комунар!

— Юний комунар!

— Правильно! Юний комунар! І скоротити в Юнком.

— Скоротити в Юнком! Правильно.

Голоси поділилися. Проголосували. Більшість були за Юнком. Тут же обрали редколегію для свого органу, до якої ввійшли Японець, Янкель і Пантелєєв.

А на другий ранок уже вийшов перший помор стінгазети «Юнком» з передовицею, яка повідомляла про відкриття нової організації. У цій довгій декларації йшлося багато про що, а наприкінці великим шрифтом оголосили заклик до вступу в Юнком. Але початок був важкий. Невдовзі юнкомцям, які ще по завоювали авторитету в школі, вже довелося проводити один з пунктів своєї програми. У цій програмі серед іншого вони заявили, що боротимуться з крадіжками в школі.

Дрібні крадіжки в Шкіді траплялися частенько. То рушник зникне, то наволочка пропаде.

І ось пропали чоботи. Коли вранці шкідці, як звичайно, схопилися по дзвонику з ліжок, другокласник Андронов зробив сумне відкриття.

— Хлопці, у мене чоботи сперли, — скорботно проскиглив він, махаючи босими ногами.

Спальня загула:

— Брешеш!

— Сам заначив!

За чаєм Вікмиксор погрожував і соромив хлопців, а потім раптом звернувся до старших:

— Ось перше бойове хрещення Юнкому. Юнкомці — це свідомі, передові учні. Тепер ви й повинні довести свою свідомість. Я не шукатиму злочинця. Ви самі знайдете його й самі засудите, а щоб я знав про те, що ви свій обов'язок викопали, покажіть мені вкрадені чоботи.

Юнкомці стривожились, але, обговоривши, погодилися з пропозицією Вікмиксора. Хочеш не хочеш, а з крадіжками треба було боротися.

Спершу спробували вплинути на маси свідомістю, але Шкіда дала Юнкому відсіч — не тому, що підтримувала злодіїв, а просто не злюбила юнкомців, вважаючи їх вискочками й підлизами. Тим більше що знайшлися підбурювачі в особі Цигана, якого юнкомці обійшли при створенні організації, і новачка — силача Долгорукого.

Обидва вони потоваришували і тепер спільно вирішили показати Юнкому свого силу. Циган єхидно стежив за марними стараннями юнкомців переконати хлопців шукати злодія і посміювався. Спроба організувати хлопців, залучити їх до організації юнкомцям нс вдалася, однак вони вирішили домогтися свого.

— Що ж робити? — сумно бурмотів Янкель.

— Як що? Шукатимемо самі, — запалився Джапарідзе, який щойно вступив до ІОнкому й тепер вирішив проявити себе.