Слава ЗСУ!

Літо минуло…

КАУФМАН ФОН ОФЕНБАХ

Шкіда на дозвіллі. — Барон у полукаптанчику. — Спогади колишнього кадета. — Про Миколу Другого й проскурку з маслом. — Кауфман. — Держиморда, який любить котів.

У класі четвертого відділення тьмяно блимають вугільні лампочки… По стінах стрибають сірі безформні тіні.

Біля розжареної груби сидять Мамочка, Янкель і Циган. Вони стиха розмовляють і, по черзі затягуючись недокурком, пускають дим у вузькі челюсті топки.

Полум'я груби кидає на їхні обличчя червоний відблиск.

Решта шкідців розбрелися по різних кутках класу; ті, що мають добрий зір, читають, інші бешкетують — вовтузяться, ще інші, прикрившись дошками парт, ріжуться в очко. Окраєць грає з Горобцем у шахи, дістає мат за матом і, недосвідчений, навіть не підозрює, що Горобець його обдурює.

Данилов і Ворона, вмостившись на підлозі біля класної дошки, знайшли цікавішу для себе гру — «ножички», — кидають по черзі складаний ніж.

— З долоньки! — кричить Ворона й підкидає ніж.

Ніж устромлюється в зачовгану дошку підлоги. Потім кидає Данилов. У нього — промах.

— З мізинчика! — знову кричить Ворона, і ніж знову впивається в дошку.

Вдало кинувши кілька разів, він оддає Данилову різницю міцними, дзвінкими щигликами по лобі. Плечистий Данилов, нагнувши голову, тупо дивиться в підлогу, при кожному щиглику здригається і кліпає очима.

В класі не гамірно, але й не тихо, — голоси зливаються в нерівний гул…

Заходить вихователь… Він нюхає повітря, помічає дим і питає:

— Хто курив?

Ніхто не відповідає.

— Клас буде записано, — оголошує халдей і виходить.

Після цього ігри припиняються, всі починають скавуліти, нарікаючи на трійку, що сидить біля груби. Ті в свою чергу огризаються на картярів, що грають в очко.

Золотушний камчадал Соколов, якого прозвали П'єр, закінчивши читання, підходить до шахістів і починає приставати до Горобця.

— Йди геть, — каже Горобець.

— Не піду, — відповідає П'єр.

— В зуби дам.

— Дай.

Але щуплий Горобець не дає в зуби, а поринає в обдумування ходу.

П'єру стає нудно, він сідає за парту й, пристукуючи дошкою, починає співати:

Спи, дитино моя рідна, Вже прийшла та мить… Твоя мама-машиністка По ночах не спить. Брат її поліг в Кронштадті, Хлопчик молодий…

В цей час у класі появляється Вікмиксор. Усі схоплюються. Картярі крадькома підбирають карти, що розсипалися по підлозі, а Янкель, який не встиг сховати цигарку, тушить її носком чобота.

Разом з Вікмиксором до класу ввійшов здоровенний хлопець, одягнений у вузький, з золотими ґудзиками мундирчик… Мундир у хлопця маленький, а сам хлопець великий, тому рукави ледве доходять йому до ліктя, а на животі немає золотого ґудзика і зяє проріха.

— Новий вихованець, — каже Вікмиксор. — Мстислав Офенбах… Хлопчик розвинений і дужий. Кривдити не будете… Правда, хлопчику?

— У-гу, — мугикає Офенбах густим басом, аж не віриться, що голос цей належить йому, а не тридцятирічному чоловікові.

— Хлопчик, — насмішкувато шепоче хтось, — нічого собі хлопчик. Мабуть, дужчий за Цигана…

Вікмиксор виходить, і всі обступають новачка.

— За що пригнали? — цікавиться Япончик.

— Буянив… дома, — басом відповідає Офенбах. — Мене мільтони вели, а то я не пішов би.

Він усміхається. Усмішка в нього дитяча, вона зовсім не пасує до мужнього, грубого обличчя… Всі чомусь одразу вирішують, що Офенбах хоч і дужий, але не злий.

— Скільки тобі років? — питає Циган, уже відчуваючи в новачку конкурента по силі.

— Чотирнадцять, — каже Офенбах. — Сьогодні саме іменинник… Це матінка мені подаруночок зробила, що пригнала сюди.

Він оглядає сірі стіни класу і сумно посміхається.

— Нічого, — каже Японець. — Подаруночок не такий уже й поганий… Зживемося.

— Невже тобі чотирнадцять років? — задумливо питає Янкель… — Чотирнадцять років, а вигляд гужбанський — наче який приволзький купець.

— І правда, — каже Горобець. — Купець…

— Купець, — підхоплює Окраєць.

— Купець, — усміхається Офенбах, не відаючи, що дістав це прізвисько навічно.

— А що це в тебе за полукаптанчик? — запитує Янкель, вказуючи на мундир.

— Це — кадетська форма, — відповідає Купець. — Я ж до революції в кадетському вчився. В Петергофському, потім в Орловському.

— Ого! — вигукує Янкель. — Отже, благородного походження?

— Так, — відповідає Купець, але без будь-якої гордості, — благородного… Батько мій офіцер, барон остзейський… Моє повне прізвище — Вольф фон Офенбах.