Слава ЗСУ!

болять руки й ломить тіло. Відтепер ніхто в усьому лісі тебе навіть пальцем не займе.

Робін і справді мав досить-таки пом'ятий і зовсім не войовничий вигляд. Одяг на ньому забруднився, одна панчоха сповзла униз, оголивши коліно, рукава шкіряної куртки тріснули по швах, по обличчю струмками стікав піт, змішаний з пилюкою. Маленький Джон з усмішкою глянув на свого ватажка.

— Бачу, бачу, шановний отамане, — мовив він, — наварив каші, та самому її довелося їсти. Давай я виб'ю з тебе пилюку.

— Та з мене й так її добре вибили! — відповів Робін. — Тепер я вірю в святе речення, що кожна людина — це тільки порох, бо мене він просякнув наскрізь, а горлянкою набився до самого шлунка. Заждіть хвилинку.

Робін зійшов до струмка, жадібно напився води, а потім довго мив руки й обличчя.

Тим часом незнайомець уважно приглядався до Робіна та прислухався до його голосу, ніби силкуючись щось пригадати.

— Якщо я не помиляюсь, — зрештою мовив він спроквола, — то ти і є той славнозвісний розбійник Робін Гуд з Бернесдейля?

— Вгадав, — відповів Робін, — тільки сьогодні мою славу було добре викачано в пилюці.

— Як же я одразу тебе не впізнав? — вів далі незнайомець. — Цієї бійки не сталось би зовсім, бо я шукав саме тебе і гадав, що не забув твого обличчя й голосу. Робе, любий, хіба ти не знаєш мене? Хіба ти ніколи не бував у Геймвелл Лоджі?

— Невже це ти?! Вілл Геймвелл! Мій давній і вірний друзяка Вілл Геймвелл! — вигукнув Робін, кидаючись де нього з розкритими обіймами. — Який же я осел — тебе і не впізнав! Але скільки років уже минуло, відколи ми розлучилися! Та й благородне виховання вилощило тебе до невпізнання.

Вілл палко обняв свого двоюрідного брата.

— Воно й зрозуміло, чому ми не впізнали один одного, — сказав він. — Адже ти теж змінився, змужнів і вже не схожий на того хлопчика, з яким я бігав наввипередки в старому Шервудському лісі.

— А навіщо ти мене шукав? — запитав Робін. — Ти ж знаєш, що я оголошений поза законом і зо мною небезпечно водити компанію. І як ти наважився залишити на самоті мого дядечка? А що чувати про… про Маріан?

— Спершу відповім на останнє запитання, — усміхаючись мовив Вілл, — бо, бачу, воно виходить із самого серця. Я бачив Маріан через кілька тижнів після великого стрільбища в Ноттінгемі, па якому ти завоював для неї золоту стрілу. Вона дорожить цією іграшкою, як найкращим подарунком, хоч через неї нажила собі ворога в особі пихатої дочки шерифа. Маріан просила переказати, коли мені пощастить зустріти тебе, що мусить повернутися до двору королеви Елеонори, але що вона ніколи не забуде щасливих днів з тобою в зеленому лісі. Що ж до нашого старенького сквайра, то він ще міцний і бадьорий, хоча його й мучить ревматизм. Він говорить про тебе як про шибайголову, але в душі пишається твоєю майстерною стрільбою з лука і тим, як ти допікаєш ненависному для нього шерифу. Це ж саме заради свого татуся я оце розгулюю по білому світі таким же розбійником, як і ти. У нас був економ, який, поки я їздив учитися, лизав батькові п'яти, втерся йому в довір'я і поступово прибрав собі до рук усю владу в домі. Після цього він страшенно знахабнів і розперезався, але батько мирився з ним, вважаючи, що чоловік цей все ж таки необхідний, щоб дати лад господарству. Та коли я повернувся із школи, мене дуже прикро вразило те, що економ наш походжає індиком, неначе справжній власник маєтку. Переді мною він спершу крутив хвостом і знущався з батька тільки тоді, коли мене не було вдома. Та одного дня сталося так, що я випадково почув голоси крізь відчинене вікно і зупинився послухати. Підлий слуга обзивав мого батька «упертим старим дурнем». «Я тобі покажу впертого дурня, негіднику!» — вигукнув я, вскочивши у вікно. «Ось тобі, невдячний поганцю!» — і я зопалу вдарив його трішечки дужче, ніж хотів, бо сила в моїй руці таки є. Економ беркицьнувся на підлогу та й випустив дух. Очевидно, я зламав йому шию або ще щось. І тут мені сказали, що коли я відразу ж не втечу з дому, шериф використає цей випадок як привід для цькування батька. Тоді я побажав бідолашному сквайрові всього найкращого і сказав, що піду шукати тебе в Шервудському лісі.

— Ну, брате, — мовив Робін Гуд, — скажу по щирості: не дуже ти був схожий на людину, яка тікає від закону. Уздрівши, як ти розгулюєш по лісі, вирядившись у яскраве вбрання і весело наспівуючи, кожен подумав би, що тебе не турбує ніщо на світі. Я навіть сказав Маленькому Джонові, що, певне, твій гаманець не такий легковажний, як серце.

— Очевидно, ти мав на увазі мою голову, — засміявся Вілл. — А цей велетень Маленький Джон? Дозвольте потиснути вам руку, і будьмо друзями; тільки обіцяйте, що не відмовитесь