Слава ЗСУ!

— Як тебе звати? — знову запитав Робін Гуд.

— Алан Дейль, — відповів юнак.

— А чим ти мені відплатиш, Алане Дейлю, — сказав Робін Гуд, — якщо я поверну тобі твою кохану?

— У мене немає грошей, крім оцих п'яти шилінгів, — відповів Алан. — Та хіба ж ви не Робін Гуд?

Робін ствердно кивнув головою.

— В такому разі, якщо хто й може мені допомогти, то тільки ви! — палко вигукнув Алан Дейль. — І якщо ви повернете мені кохану, я заприсягаюся довіку вам вірно служити.

— Тепер ми бачимо, що ти справжній мужчина, — відповів Робін, — і з радістю допоможемо тобі. Скажи тільки, де й коли має відбутися вінчання?

— В плімптонській церкві, що миль за п'ять звідси, о третій годині дня.

— Отже, рушаємо до Плімптона! — вигукнув Робін, скочивши на ноги, і швидко почав віддавати команди: — Вілле Стютлі, ти з двома дюжинами хлоп'ят засядеш до третьої години дня навпроти плімптонської церкви! Ти, друже Маче, звари цьому хлопцеві кашки, — сьогодні в нього не повинно бурчати в животі. Гай-гай! А ще ж одяг!.. Вілле Пурпуровий, подбай про його наряди, — щоб це був справжній жених! А ви, отче Тук, також будьте напоготові, можливо, іцо в церкві ви будете потрібніші за всіх нас разом.

Потім, обернувшись до похнюпленого жениха, Робін додав:

— Посміхнися, любий Алане! Бачиш, сонце ще навіть не вибилося в зеніт, а поки воно сяде, твоя кохана буде біля тебе. Оскільки ж вона певна, що мілорд єпіскоп її сьогодні повінчає, то соромно було б розчаровувати дівку, — закінчив він весело.

Приклавши до вуст свій ріжок, ватажок розбійників просурмив лише один раз, і негайно ж на його дзвінкий поклик з усіх боків почали збігатися одягнені в зелене лісовики В руках вони стискали довгі луки, а за плечима в них висіли тугі сагайдаки.

— Хто хоче іти на вінчання, друзі? — запитав усміхаючись Робін.

— Всі! — в один голос гукнули розбійники, так що навіть Алан Дейль усміхнувся, бачачи їхнє завзяття.

— Тоді дивіться, будьте на місці завчасно, — засміявся Робін, — ми не можемо примушувати єпіскопа Герфорда чекати.

Цього дня гладенний єпіскоп Герфорда прибув до плімптонської церкви з великою пишністю та врочистістю. Йому належало відправити обряд одруження старого лицаря — колишнього хрестоносця — з молодою жінкою, власницею невеличкої садиби. Все навколишнє дворянство мало ощасливити своєю присутністю таку подію. Церкву з цієї нагоди уквітчали гірляндами яскравих квітів, а на подвір'ї храму господнього в горлянки служителів неба щедро лилося чорне оксамитне пиво.

Вже почали стікатися гості, коли єпіскоп раптом помітив з ризниці якогось менестреля в зеленому одязі. Мандрівний співак сміливою ходою підійшов до дверей і зазирнув усередину церкви.

— Хто ти такий, хлопче? — сердито гримнув на нього єпіскоп. — І чого ти приплівся до святого дому з своєю арфою й таким легковажним настроєм?

— Може, вона знадобиться вашій святості, — відповів Робін, смиренно вклоняючись. — Я звичайний мандрівний арфіст, однак мене добре знають на півночі. Сьогодні ж н сподіваюсь, що моя гра прикрасить обряд вінчання.

— А що ти вмієш грати? — запитав єпіскоп.

— Можу заграти веселої пісеньки, від якої нещасний закоханий забуде про зраду дівчини, — сказав Робін. — Можу заграти й іншої, яка примусить наречену перед олтарем зректися свого жениха. — А можу й такої, що знову зіллються в одне закохані серця, хоча б їх і розділяли гори та доли.

— Тоді заходь, заходь, менестрелю, — примирливим тоном сказав єпіскоп, — музику я дуже люблю, а якщо ти й гратимеш так красно, як говориш, це справді прикрасить вінчання. Ану покажи, як воно в тебе виходить.

— Ні, я не смію торкатися струн, поки прийдуть молодий з молодою. Інакше це принесе нещастя і нам, і їм.

— Ну, діло твоє, роби як знаєш, — сказав єпіскоп, — та ось уже й вони.

По доріжці до церкви шкутильгав старий лицар у супроводі десяти лучників, виряджених у пурпурове вбрання, гаптоване золотом. Вигляд у лучників був молодецький, але їхній господар просувався дуже повільно, спираючись на ціпок, і голова в нього тряслася, як у паралітика.

Слідом за ними, спираючись на руку брата, ішла вродлива дівчина. Волосся в неї сяяло, мов золота пряжа, а очі нагадували сині фіалки, що сором'язливо позирають на сонце. Щоки в дівчини то рожевіли, то блідли — так міняться відтінки барв на стулках морської черепашки, — а все обличчя пашіло, ніби вона щойно перестала плакати. Та зараз дівчина виступала з гордо піднятою головою, неначе кинула виклик усьому світові. З нею були лише дві подружки, дві манірні чорноокі дівчини, на тлі яких ще яскравіше виступала врода нареченої. Одна підтримувала молодій вінчальне плаття, щоб воно не волочилось по землі,