Слава ЗСУ!

Гуд. Він шанував і любив цю стару знедолену жінку.

— Хай береже тебе господь, Робіне, — крізь сльози мовила старенька. — Хай не спіткає тебе доля моїх трьох синів! Вони потрапили в пазури до шерифа, і їх засудили на страту, бо шериф — то справжній людожер, — голосила нещасна мати.

— Клянуся всім святим, ця звістка вразила мене в саме серце! Вілл, Лестер, життєрадісний Джон! Мої найперші друзі по ватазі, усі такі смільчаки! Ні, цьому не бувати! На коли призначено страту?

— Мідник Мідл сказав, що на завтра в обідню пору, — відповіла вдова, ковтаючи сльози.

— Ну, дякуйте долі, — мовив Робін Гуд, — що вчасно мене попередили! Я пам'ятаю ті «? ні, коли ви од щирого серця годували й поїли мене, і вже заради цього я був би щомиті готовий поквитатися за вас. До того ж ідеться про життя трьох моїх найхоробріших молодців. Покладіться на мене, матусю!

Стара вдовиця впала на землю і обняла його коліна.

— Я наражаю тебе на смертельну небезпеку, — сказала вона, знову заходячись гірким плачем, — та я знала, що твоє безстрашне й незрадливе серце відгукнеться на моє горе. Хай боронить тебе господь, любий Робіне! Хай і він почує мої благання!

Робін, як міг, утішив жінку і сказав, щоб вона йшла додому, а він порятує її синів.

Почекавши, поки згорблена тугою постать старої зникла за деревами, Робін Гуд швидко подався до лісового табору, і там йому розповіли про всі деталі сутички: як, незважаючи на те, що на одного розбійника припадало п'ять людей шерифа, вони все ж таки щасливо вискочили з біди; принаймні так вони гадали, аж доки помітили, що в групі не вистачає трьох синів удови.

— Ми повинні визволити їх, друзі, — мовив Робін, — навіть якщо на них уже впала тінь шибениці!

І вся ватага почала думати над тим, як це зробити.

Заклопотаний Робін, низько похиливши голову, замислено брів од табору, коли зненацька наскочив на старенького жебрака-прочанина. Це був один з тих благочестивих диваків, які все своє життя поспішають кудись на прощу і, блукаючи з місця на місце, живуть тільки з того, що подадуть їм люди.

Старий прочанин сміливо наблизився до Робіна и попросив милостині. Робін ніколи не відмовляв у підтримці таким перехожим.

— Що чувати на білім світі, старче? — запитав він. — Якими новинами ти мене почастуєш?

— У місті Ноттінгемі, — одказав прочанин, — засуджено до страти трьох юнаків. Напевне, минула вже не одна неділя, як ваше графство не чуло подібної новини.

І тут Робіна осяйнула довгождана ідея.

— Послухай, діду, давай обміняємось одягом, — мовив він. — На додачу я дам тобі сорок шилінгів, щоб ти міг випити вина чи пива.

— Ні, ні, — заперечив прочанин, — у тебе одяг добрий, а в мене саме лахміття. Гріх так збиткуватися з старої людини.

— Але я говорю серйозно. Швидше скидай свій одяг та бери мій. І ось тобі двадцять золотих монет, щоб ти мав змогу розговітися з своєю братією.

Нарешті прочанин повірив. Робін натягнув його капелюх, який наліз йому лише на маківку, потім одягнув плащ старого, латаний та перелатаний чорними, синіми й червоними клаптями, і такі ж самі штани; ноги він всунув у драні старчачі панчохи, на які взув черевики, що зверху і знизу просили каші. Переодягаючись, він весь час жартував, говорячи, що не пиха, а одяг робить людину людиною, так що прочанин мало не задихнувся зо сміху.

Коли вони прощалися в обох був страшенно кумедний вигляд.

Навіть рідна мати, якби вона була живою, не впізнала б Робіна.

Наступного ранку з досвіту весь Ноттінгем був уже на ногах і, як тільки розчинилися брами, у місто валками посунули жителі околишніх сіл; не кожного тижня траплялося бачити потрійну страту на шибениці, і тому всі поспішали на цю подію, як на великий ярмарок.

Робін Гуд в машкарі прочанина один з перших пройшов через браму і став швендяти по вулицях міста, ніби бачив їх уперше в житті. Нарешті він приплівся на базарний майдан і побачив там три щойно споруджені шибениці

— Для кого це приготовано, синку? — запитав він хвацького солдата, який стояв поруч на чатах.

— Для трьох молодців Робіна Гуда, — відповів той. — А коли б спіймали самого Робіна Гуда, для нього, будь певен, спорудили б шибеницю утроє вищу. Та Робін не такий дурний, і в пазури шерифа його вже не заманиш.

Прочанин перехрестився.

— А кажуть, цей парубок не з лякливих, — прошамкотів він.

— Ха! — бовкнув солдат. — Він хоробрий у себе в лісі, де можна сховатися за перший-ліпший пеньок, а от поткнутись на базарний майдан у нього тонка кишка.

— Хто ж вішатиме тих бідолах? — запитав прочанин.

Цього шериф ще не вирішив. Та ось він і сам, можеш спитатися в нього.