Слава ЗСУ!

розмахував над головою луком, а при боці в нього висів меч, хоч сам він здавався майже хлоп'ям. Робін швидкою ходою підійшов до оленя з другого боку.

— Гей, хлопче! — суворим голосом закричав він. — Як ти насмілився стріляти в королівського оленя?

— Я маю таке ж право стріляти в цих оленів, як і сам король, — погордливо відповів юнак. — А хто тобі дозволив мене допитувати? Іди своєю дорогою, парубче!

Голос незнайомого підлітка чомусь дуже схвилював Робіна. Він неначе торкнувся його серця і розбудив далекі спогади дитинства. Робін пильно подивився на юного мисливця, і той теж відповів одвертим поглядом, у якому не було ні тіні страху.

— Хто ж ти такий, друже? — вже лагідніше запитав Робін.

— Я тобі поки що не друг, і хто я — це моя справа, — з запалом відрубав незнайомець.

— Обережніше, любий хлопчику, бо ти в лісі, а тут ми швиденько можемо навчити тебе пристойному поводженню! — мовив Робін.

— Тож спробуй! — вигукнув юний незнайомець, вихоплюючи з піхов меч. — Берися за зброю та захищайся!

Він хоробро змахнув клинком, і Робінові, якого задерикуватість хлопця почала вже сердити, не лишилось нічого, як теж узятися за зброю. Юнак кинувся в бійку з великим завзяттям, показавши своєму супротивнику, що непогано-таки володіє кількома немудрими прийомами нападу. Але Робін лише відбивав наскоки і навіть не збирався показувати хлопцеві своєї справжньої сили. Так тривало з чверть години, за які молодий нападник зовсім знесилився. На його щоках заграв ніжний рожевий рум'янець.

А до Робіна за цей самий час повернувся хороший настрій. Сміливість тендітного юнака так зворушила ватажка розбійників, що він, працюючи мечем, став посміхатися.

Помітивши це, юнак раптом скипів і спробував завдати дошкульних ударів. Робін легко відбив їх і засміявся одвертіше. Бачачи своє безсилля і неспроможність відплатити за неприховане збиткування, бідолашний хлопчина мало не плакав із сорому та злості.

Робінові стало шкода свого супротивника, і, щоб покінчити з цим нерівним двобоєм, він удав, ніби ненароком оступився, водночас підставивши руку так, що її легенько дряпнуло мечем.

— Ну що, задоволений? — вигукнув юнак, здригнувшися при вигляді крові.

— Цілком, — відповів Робін, опускаючи меч. — А тепер ви, може, зробите ласку і скажете, кому я завдячую цією подряпиною?

— Я Річард Партінгтон, паж її величності королеви Елеонори, — з гідністю відповів юнак, і знову його голос до глибини душі вразив Робіна.

— Що примусило вас піти в цей ліс наодинці, шановний Партінгтоне?

Юнак замислився і, перш ніж відповісти, ретельно витер свій меч маленькою мереживною хусточкою. В пам'яті Робіна знову ожило щось дуже далеке, але до болю знайоме. Нарешті юнак підвів голову й поглянув йому в очі.

— Гаразд, хто б ти був, — чи королівський лісник, чи хтось інший, — знай, що я розшукую ватажка розбійників Робіна Гуда, якому несу прощення від королеви. Чи не скажеш, часом, де його можна побачити?

І, чекаючи відповіді, юнак заховав свою мереживну хусточку за відлогу куртки. Гострі очі Робіна помітили, як там блиснула золота стріла.

— О! Я упізнав тебе! — радісно вигукнув він, кидаючись до юного гостя Шервудського лісу. — Ти Маріан, а оту золоту стрілу подарував тобі я, завоювавши її на турнірі, влаштованому шерифом!..

— Ти… ти… — задихаючись промовила Маріан (бо це й справді була вона), — хіба ти… Робін?

— Власною особою! — весело відповів Робін і, так як був, — у лахмітті, з брудним обличчям, палко пригорнув тендітного «пажа» до своїх грудей.

— Ой, Робіне, що ж я наробила! — раптом з жахом вигукнула Маріан. — Я не знала, що це ти, і так необачно тебе поранила!

— Пусте, — усміхаючись мовив Робін. — Адже це зробила ти, і я з гордістю носитиму цей шрам на своїй правиці.

Проте Маріан так турбувалася про його поранену руку, як не турбувався Робін про всі свої рани, узяті разом. Перев'язавши його маленькою хусточкою, Маріан сказала:

— Ну, тепер все буде гаразд!

І Робін вірив, що саме так і буде, бо ніколи не відчував такої легкості на серці. Йому здавалось, що весь ліс довкола оповив ніжний рожевий серпанок, який непомітно розлився з щік його коханої Маріан.

Дівчина почувала себе не менш щасливою, хоч їй було трохи не по собі. Робін насилу здогадався, що вона просто соромиться свого чоловічого одягу, і віддав їй довгий подертий плащ. Загорнувшись у нього, Маріан одразу повеселішала.

Потім вони стали розповідати одне одному про те, що їм довелося пережити за час розлуки і, заговорившись, не помітили навіть, як сонце повернуло на захід.

— Який же я поганий хазяїн! — вигукнув Робін, скакуючи на ноги. — Навіть не запросив