Слава ЗСУ!

Двічі в денну пору мені здалось, ніби я бачу Тенеріфський пік, найвищу вершину гори Тенеріф на Канарських островах. Я навіть пробував вийти в море, сподіваючись дістатися туди, але обидва рази зустрічний вітер і надто високі для мого судна хвилі примушували мене повернути назад, і я вирішив додержуватись свого попереднього задуму й пливти понад берегом.

Після того як ми покинули гирло річки, мені ще кілька разів довелося приставати до берега, щоб набрати води. Якось ранком ми кинули якір під захистом досить високого мису; ми чекали повного припливу, що вже починався, щоб підійти ближче до берега; Ксурі, мабуть, зіркіший за мене, гукнув мене стиха і сказав, що нам краще відійти від берега.

— Дивись, яке чудовисько ген там на згірку міцно спить.

Я глянув, куди він показував, і справді побачив чудовисько. То був величезний лев, який лежав на схилі берега в затінку скелі, що нависла над ним.

— Ксурі, — сказав я, — іди на берег і убий його.

Хлопець перелякано глянув на мене й відповів:

— Я його вбити? Та він мене з’їсть одним ротом.

Він хотів сказати: одним ковтком. Я не став перечити, велів тільки не ворушитись і, взявши найбільшу рушницю, майже такого самого калібру, як мушкет, зарядив її двома шматками свинцю й чималою порцією пороху; в другу я заклав дві великі кулі, а в третю (у нас були три рушниці) — п’ять менших. Звівши першу рушницю й націливши звірові в голову, я вистрілив; але він лежав, прикривши морду лапою, і тому заряд влучив йому в лапу, перебивши кістку над коліном. Звір рикнув і підхопився, але зараз же впав на перебиту лапу, тоді знову підвівся на трьох лапах, і тут пролунало таке жахливе ревіння, якого я не чув зроду. Трохи здивований тим, що не влучив йому в голову, я негайно взяв другу рушницю, вистрілив навздогін звіру, який пошкандибав геть від берега, і на цей раз улучив, куди цілив. Я з приємністю побачив, що лев упав і, стиха ревучи, почав сіпатися у передсмертних корчах. Тут Ксурі набрався духу і став проситися на берег.

— Гаразд, іди, — погодився я.

Хлопець стрибнув у воду ї поплив, тримаючи в одній руці рушницю. Підійшовши впритул до лева, він добив його одним пострілом, приставивши дуло рушниці звірові до вуха.

Здобич була гарна, але не їстівна, і я дуже жалкував, що ми змарнували три заряди. Але Ксурі сказав, що хоче дечим поживитися від убитого лева, і, коли ми повернулись на баркас, попросив у мене сокиру.

— Нащо? — спитав я.

— Відрубати йому голова, — відповів Ксурі.

Проте відрубати голови Ксурі не зміг, а відрубав лише лапу й приніс її з собою. Лапа була величезна.

Мені спало па думку, що шкура лева може нам знадобитись, і я вирішив оббілувати хижака, якщо зможу. Ми з Ксурі підійшли до лева, але я не знав, як підступитися до діла. Ксурі був куди спритніший за мене. Ця робота забрала в нас цілий день, але нарешті шкура була знята. Ми розтягли її на даху каюти; за два дні сонце просушило її, і згодом вона правила мені за постіль.

Після цієї зупинки ми ще днів десять чи дванадцять прямували на південь, заощаджуючи наші припаси, що помітно зменшувались, і. сходили на берег лише по прісну воду. Я мав намір дійти до гирла Гамбії^{25} чи Сенегалу, тобто якомога ближче до Зеленого Мису, де сподівався зустріти якесь європейське судно: я знав, що інакше не зможу визначити правильного курсу, і мені доведеться або блукати, розшукуючи острови, або загинути тут серед негрів. Мені було відомо, що всі європейські судна, куди б вони не пливли — до. берегів Гвінеї, до Бразілії чи Ост-Індії, — проминають Зелений Мис або острови під тією ж назвою. Одно слово, моя доля й саме життя залежали від того, чи я зустріну якийсь корабель.

Протягом десяти днів я прагнув лише до цієї єдиної мети; поступово я спостеріг, що узбережжя заселене: в двох чи трьох місцях, пропливаючи мимо, .ми бачили людей, що стояли на березі^{26} й дивились на нас. Ми також помітили, що вони були чорні й зовсім голі. Одного разу я хотів був зійти до них на берег, але Ксурі, мій мудрий порадник, сказав: «Не йди, не йди!» Проте я став триматися ближче до берега, щоб можна було заговорити з ними. Вони довго бігли берегом слідом за баркасом. Я помітив, що вони були беззбройні, крім одного, який мав у руці довгу, тонку палицю. Ксурі сказав, що це спис і що дикуни кидають списи дуже далеко і надзвичайно влучно, тому я близько не підпливав і пробував порозумітися з ними на мигах, пояснюючи, що нам потрібна їжа. Вони почали показувати, щоб я зупинив баркас, і тоді вони принесуть м’яса. Тільки-но я спустив вітрило і ліг у дрейф, як двоє тубільців побігли кудись і менше як за півгодини принесли два шматки в’яленого м’яса й трохи якогось зерна, що росте в їхній місцевості. Ми не знали, що це було за м’ясо і яке зерно, але згодилися все це прийняти. Та тут виникло нове питання — як забрати до себе ці речі. Я боявся висідати на берег до дикунів, а вони так само боялись нас. Нарешті вони знайшли вихід, безпечний для нас і для них: поклали харчі на землю і, відійшовши якомога далі, стояли там, поки ми перенесли все на баркас, а тоді знову вернулись на те саме місце.

---

  25 Гамбія — річка в Західній Африці, впадає до Атлантичного океану.

  26 …ми бачили людей, що стояли на березі… — Опис негритянських племен атлантичного узбережжя багато в чому збігається з тим, що сказано про них у книзі Дж. Огілбі.