Слава ЗСУ!

Я спитав капітана, чи відомо йому, наскільки збільшилась прибутковість плантації, Чи варто, на його думку, зайнятися нею та чи можу я, приїхавши туди й заявивши свої права, одержати без перешкод свою частину.

Він відповів, що не може сказати точно, наскільки збільшилась плантація, а знає тільки, що мій компаньйон страшенно забагатів, володіючи лише однією половиною; скільки йому відомо, третина моїх прибутків, що надходила до королівської казни і, здається, також передавалась якомусь монастиреві чи релігійній громаді, перевищувала двісті мойдорів^{68} на рік. Що ж до безперешкодного повернення мені моїх прав, про це, на його думку, не варто турбуватися, бо мій компаньйон живий і засвідчить їх; до того ж і моє ім’я значиться в списках місцевих землевласників. Ще він сказав мені, що наступники настановлених мною опікунів — гарні, чесні люди, причому дуже багаті, і що вони не лише допоможуть мені одержати назад моє майно, а, як він гадає, дадуть іще мені чималу суму грошей, що склалася з прибутків від плантації за той час, коли нею відали їхні батьки і прибутки не над-, ходили до казни, тобто,, за його підрахунком, років за дванадцять.

Це трохи здивувало й стривожило мене, і я спитав капітана, як. могло трапитись, що опікуни так розпорядились моєю власністю, — адже він знав, що я написав заповіт і призначив його, португальського капітана, своїм єдиним спадкоємцем.

— Це правда, — сказав він, — але ж доказів вашої смерті не було і, отже, я не міг діяти, як виконавець заповіту, не маючи певних відомостей про вашу загибель. Та мені й не хотілось брати на себе управління вашою плантацією, бо вона дуже далеко. Проте заповіт ваш я подав і права свої заявив, і якби я міг довести, що ви живі або померли, то став би діяти за дорученням і вступив би у володіння інхеніо (так називають там цукроварню) або доручив би це своєму синові, він тепер у Бразілії. Але, — вів далі старий, — я мушу повідомити вам одну річ, яка, може, буде для вас менш приємна, ніж уся моя попередня розповідь: ваш компаньйон та опікун, гадаючи, як і всі, що ви померли, вирішили подати мені звіт про прибутки за перші шість чи сім років і вручили мені гроші. В той час плантація потребувала великих витрат на поширення господарства, будівництво інхеніо та придбання невільників, так що прибутки далеко не такі, як пізніше. Однак я дам вам докладний звіт про те, скільки грошей я одержав і на що витратив.

Через кілька днів після цього мій давній друг подав мені звіт про своє господарювання на моїй плантації протягом перших шести років моєї відсутності. Звіт був підписаний моїм компаньйоном та двома довіреними; прибутки обчислювалися скрізь у товарах, наприклад, у паках тютюну, ящиках цукру, барилах рому, патоки тощо, як це заведено по цукроварнях. Із звіту я побачив, що доходи щороку збільшувались, але через величезні витрати сума прибутку була спочатку невелика. Все ж таки з розрахунків старого капітана виявилось, що він винен мені чотириста сімдесят золотих, мойдорів та ще шістдесят ящиків цукру й п’ятнадцять подвійних пак тютюну, що загинули разом з його кораблем, який зазнав аварії, повертаючись із Бразілії до Лісабона років через одинадцять після мого від’їзду.

Добряга скаржився на свої нещастя і говорив, що він змушений був витратити мої гроші, щоб покрити свої втрати, а також на придбання частки в новому судні.

— І все-таки, давній мій друже, — закінчив він, — вам не доведеться бідувати, а коли вернеться мій син, ви одержите всі свої гроші повністю.

З цими словами він вийняв старовинний гаманець і передав мені сто шістдесят португальських золотих мойдорів, а на забезпечення решти боргу — свої документи на володіння судном, з яким син його поїхав до Бразілії; він володів четвертиною всіх паїв, а його син — другою четвертиною.

Я був такий зворушений чесністю і добротою бідолахи, що не міг допустити цього; згадуючи, що він зробив ддя мен^, як він підібрав мене в морі, як великодушно весь час ставився до мене, а особливо яким щирим другом показав себе тепер, я ледве стримував сльози. Через те я насамперед спитав його, чи дозволять йому обставини сплатити мені відразу стільки грошей та чи не буде це для нього обтяжливо. Він відповів, що, правду кажучи, це, звичайно, буде для нього трохи важкувато, але ж гроші мої, і мені вони, мабуть, потрібніші, ніж йому.

У кожному слові старого було стільки приязні, що, слухаючи його, я трохи не заплакав. Коротше кажучи, я взяв його сто мойдорів і, попросивши перо та чорнило, написав розписку про одержання їх, а решту грошей повернув, сказавши, що, коли я дістану назад свою плантацію, то віддам йому й решту, як я і зробив згодом. Що ж до передачі мені його прав на володіння судном, то на це я ніяк не можу погодитись: коли мені будуть потрібні гроші, він і сам поверне, — я переконався, що він чесна людина; коли ж не будуть потрібні, коли я одержу свою плантацію, на що він подав мені надію, я не візьму з нього більше жодного пенса.

  68 Мойдор — португальська золота монета, яка тоді широко вживалася в колоніальній торгівлі.