Слава ЗСУ!

Тепер треба було подумати про те, куди мені верстати свій шлях і що робити з багатством, яке дісталося мені з ласки провидіння. Клопоту в мене було куди більше, ніж тоді, коли я провадив самотнє життя на острові і не потребував нічого, крім того, що в мене було, але й не мав нічого, крім необхідного, а тепер на мені лежали великі турботи та відповідальність. Тепер у мене не було печери, куди я міг сховати свої гроші, або місця, де б вони могли лежати без замків та ключів і потемніти і взятись цвіллю, раніше ніж хто-небудь надумав би скористуватись ними; навпаки, тепер я не знав, куди мені дівати і кому дати їх на схованку. Єдиним моїм притулком був мій давній друг капітан, в чесності якого я вже переконався.

Мені здавалось, що мої інтереси в Бразілії кличуть мене туди, але я не міг уявити собі, як я поїду, не впорядкувавши своїх справ і не залишивши свого капіталу в надійних руках. Спочатку мені спало на думку віддати його на схов моїй давній приятельці, капітановій удові; я знав, що вона чесна жінка і поставиться до мене цілком сумлінно; але вона була вже в літах, бідна і, як я гадав, могла мати борги. Одно слово, мені не залишалось нічого іншого, як їхати самому в Англію й везти гроші з собою.

Минуло, проте, кілька місяців, перш ніж я дійшов до такого висновку; нагородивши по заслузі старого капітана, мого колишнього благодійника, я подумав і про бідну вдову, покійний чоловік якої зробив мені стільки послуг, та й сама вона, поки це було в її силах, була моєю відданою опікункою та порадницею. Я передусім попросив одного лісабонського купця доручити своєму агентові в Лондоні не тільки оплатити їй чек у сто фунтів, але й розшукати її та особисто передати від мене ці гроші, поговорити з нею, заспокоїти стареньку, сказавши, що, поки я живий, я й надалі допомагатиму їй. Водночас я відіслав своїм сестрам, що жили на селі, по сто фунтів кожній; вони, щоправда, не знали нестатку, але й не можна сказати, щоб жили в розкошах: одна вийшла заміж і овдовіла, у другої чоловік був живий, проте поводився з нею не так добре, як слід би.

Але з-поміж усіх своїх родичів я не знаходив нікого, кому зважився б доручити повністю свій капітал, щоб з спокійною душею поїхати в Бразілію, і це дуже бентежило мене.

Я зовсім вирішив був їхати в Бразілію і оселитися там, бо я, так би мовити, натуралізувався в тій країні. Була, проте, маленька перешкода, що зупиняла мене, а саме — релігія. Правда, на той час не релігія стримувала мене від подорожі. Колись, живши серед католиків, я відкрито додержувався їхньої релігії, і так само не вважав я цього за гріх і тепер. Але останнім часом я став замислюватись над цим більше, ніж раніше, і тепер, коли я говорив собі, що мені доведеться жити й померти серед католиків, то іноді каявся, що визнав себе за папіста; мені спадало на думку, що католицька віра, мабуть, не найкраща, і я не хотів померти католиком.

Але, як я вже говорив, головна причина, що стримувала мене від подорожі в Бразілію, полягала не в цьому, а в тому, що я не знав, кому довірити свої товари й гроші. Нарешті я вирішив забрати з собою все своє багатство і поїхати в Англію. Я гадав, що, прибувши туди, я зав’яжу знайомства або знайду родичів, на яких можна буде покластися. І я став лаштуватися в дорогу.

Перед поверненням додому я вирішив упорядкувати всі справи, а насамперед (дізнавшись, що бразільські кораблі готові до відплиття) відповісти на листи, надіслані мені з Бразілії з повним і правдивим звітом щодо моїх справ. Я написав пріорові монастиря святого Августина, подякував йому за сумлінність і просив прийняти від мене в подарунок невитрачені ним вісімсот сімдесят два мойдори з тим, щоб п’ятсот пішли на монастир, а триста сімдесят два — бідним, за розсудом пріора, просив також доброго падре молитися за мене, і таке інше.

Далі я написав подячного листа двом моїм довіреним, віддавши їм належне за чесність та сумлінність; від того, щоб послати їм дарунки, я утримався: для цього вони були надто багаті. Нарешті я написав своєму компаньйонові, вихваляючи його вміння господарювати, ширити справу і збільшувати прибутки; дав йому настанову, що робити з моєю часткою в майбутньому; сповістив, які повноваження залишив я старому португальському капітанові, і просив надалі, до одержання звісток від мене, відсилати йому все, що мені належатиме; я запевнив свого компаньйона, що маю намір не лише відвідати свій маєток, але й прожити в ньому поки віку мого. До листа я додав подарунки: італійського шовку на плаття для його дружини та дочок (про те, що в нього є дружина й дочки, я дізнався від сина мого приятеля, капітана), далі два сувої тонкого англійського сукна, найкращого, яке можна було знайти в Лісабоні, п’ять сувоїв чорної байки і дорогого фламандського мережива.