Слава ЗСУ!

А все-таки від огиди й жаху, навіяних цими дикими істотами та їхнім нелюдським звичаєм пожирати один одного, я впав у сумний настрій і майже два роки безвихідно провів у тій частині острова, де були мої ділянки, тобто дві мої садиби — фортеця і дача, і огорожа в лісі; але останню я відвідував лише ради кіз. Моя огида до дикунів, цього пекельного поріддя, була така, що я швидше згодився б побачити самого диявола, ніж зустрітися з ними. За цей час я ні разу не ходив подивитись на свою пірогу. Я навіть почав думати про будування нового човна, бо остаточно вирішив і не пробувати привести свою пірогу з того берега острова. Я не мав охоти зустріти тих звірів і на морі, бо знав, яка буде моя доля, коли я потраплю їм у руки.

Проте час і задоволення з того, що я в безпеці і що дикуни мене не викриють, майже зовсім розвіяли мої побоювання. Я знову зажив спокійним життям, з тією тільки різницею, що тепер я став обачнішим і вживав усіх заходів, щоб не впасти ворогові в очі. Найбільше боявся я стріляти, щоб не привернути уваги дикунів, коли б вони випадково були на острові. На щастя, я міг тепер обходитись без полювання в лісі, бо своєчасно розвів домашню худобу. Протягом цього часу я сильцями та пастками піймав кількох кіз і за два роки, здається, не вистрілив ні разу, хоч ніколи не виходив в дому без рушниці та пари пістолів (із трьох, привезених мною з корабля), які я носив, засунувши за пояс із козячої шкури. Я почистив великий тесак, теж знайдений на кораблі, і зробив собі ремінь, щоб було куди застромляти його. Отже, коли додати до попереднього опису моєї особи ще два пістолі й величезний тесак на ремені, але без піхов, ви побачите, що, виходячи з дому, я мав страшний вигляд.

Так тривало, як я сказав, деякий час і, здавалось, за винятком цих запобіжних заходів, життя моє спливало спокійно, як і раніше. Міркуючи про своє становище, я дедалі більше переконувався, що воно не таке вже погане проти долі багатьох інших, та й сам я міг би потрапити в значно гірші умови, якби мені так судилося. Люди куди б менше нарікали на життєві прикрощі, коли б вони порівнювали свою долю з гіршою і дякували б за неї, ніж коли порівнюють її, як це буває завжди, з кращою і через те ще більше ремствують та бідкаються.

Тепер мені майже нічого не бракувало. Мені здається, що страх перед цими виродками-звірами і, як наслідок страху, повсякчасний клопіт про свою безпеку зробили мене байдужішим до життєвих вигод і притупили мою винахідливість. Я, наприклад, так і не здійснив одного свого гарного плану, що якийсь час неабияк цікавив мене. Я дуже хотів зробити з ячменю солод і зварити пиво. Правда, ця вигадка була досить-таки химерною, і я часто докоряв собі за свою наївність. Я добре знав, що для здійснення цього плану мені бракувало багато такого, чого не можна було дістати. Передусім, у мене не було бочок, щоб зберігати пиво, і я, як уже сказано, ніяк не міг зробити їх, хоч витратив багато тижнів і навіть місяців на марні спроби домогтись успіху в цій роботі. Далі, в мене це було ні хмелю, ні дріжджів, ні казана, щоб варити в ньому пиво. Проте я певен, що якби ці кляті дикуни не нагнали на мене страху, я взявся б до виконання цього задуму і, може, дійшов би свого, бо коли я розпочинав якусь справу, то рідко кидав її, не довівши до кінця.

Але в той час моя винахідливість звернула на зовсім інший шлях. День і ніч я думав тільки про те, як знищити кілька цих страхіть під час їхніх звірячих розваг. Я мріяв врятувати якусь нещасну жертву, призначену на з’їдання і привезену ними на острів. Мені хотілось, коли не пощастить знищити цих недолюдків, хоч налякати їх так, щоб відбити їм усяке бажання відвідувати острів. Мені довелося б написати товсту книгу, коли б я захотів розповісти всі хитрі плани, що народжувались з цього приводу в моїй голові. Але все, це було лише марнування часу, бо, щоб покарати людожерів, треба було почати з ними бій. А що могла зробити одна людина з двадцятьма або тридцятьма варварами, озброєними списами та луками, з яких вони вміли влучати не гірше, ніж я з рушниці?

Іноді мені спадало на думку зробити підкоп під те місце, де вони розпалювали вогонь, і закласти п’ять-шість фунтів пороху. Коли вони запалять своє вогнище, порох спалахне й висадить у повітря все, що буде поблизу. Але, по-перше, мені шкода було пороху, якого й так залишалось уже небагато, а по-друге, я не був певен, що вибух станеться саме тоді, коли вони зберуться біля вогнища. Яка була б тоді з цього користь? Найбільше, що декого з них обпалило б порохом. Правда, вони перелякалися б, але не настільки, щоб перестати відвідувати острів; отож я й відмовився від цієї вигадки. Думав я також засісти десь у вигідному місці з трьома рушницями й пальнути в дикунів у розпалі їхньої кривавої оргії, щоб напевне убити чи поранити двох-трьох кожним пострілом, а потім вискочити із засідки й напасти на них з пістолями та тесаком. Я не мав сумніву, що, діючи таким чином, я впорався б з усіма ворогами, хоч би їх було й двадцять. Кілька тижнів я бавився цією думкою, і вона так опанувала мене, що мені часто снилось, ніби я стріляю в дикунів або кидаюсь на них із засідки.