Слава ЗСУ!

Такі думки прохолодили мій запал, і я почав потроху відмовлятись від свого наміру, бо вирішив, що не маю права вбивати дикунів і що мені зовсім це треба втручатись в їхні справи, поки, вони не нападуть перші, чому я мусив запобігти. Коли вони мене знайдуть і нападуть на мене, я зумію виконати свій обов’язок.

З другого боку, я подумав, що здійснення мого плану не тільки не визволить мене від дикунів, а, навпаки, призведе мене до загибелі. Я можу бути певен, що збудусь їх лише тоді, як мені пощастить перебити їх усіх до одного, і не тільки тих, що висядуть наступного разу, а й усіх тих, що з’являться пізніше. А якщо хоч один з них утече й розкаже своїм про те, що сталося, вони припливуть до мене тисячами помститись за смерть своїх товаришів. Таким чином, я напевне накличу на себе загибель, що тепер зовсім не загрожує мені.

Зваживши все це, я вирішив, що вплутуватись у справи дикунів було б з мого боку і несправедливо, і нерозсудливо і що мені треба якомога краще критись від них і ховати свої сліди, щоб вони не догадались, що на острові мешкає якась людина.

Релігійні міркування теж справили тут свій вплив, і я остаточно переконався, що не маю ніякого права складати криваві плани знищення невинних створінь (хочу сказати — невинних щодо мене). А їхні злочини проти самих себе не обходили мене. Це був вияв племінної ворожнечі, і я мусив віддати їх на суд божий, що керує всіма народами і знає, якою карою він може справедливо відплатити за племінну кривду. Тим, хто грішить прилюдно, він учинить прилюдний суд таким способом, який він вважатиме за найкращий. Тепер я зрозумів, що ніщо не могло дати мені більшого задоволення, ніж свідомість моєї непричетності до вчинку, котрий, як я мав багато підстав думати, був би не меншим гріхом, ніж навмисне власноручне вбивство людини. Я впав навколішки і склав подяку богові за те, що він утримав мене від кровопролиття. Я благав його захистити мене своїм провидінням і просив не попустити, щоб я потрапив до рук варварів або сам вчинив смертовбивство, хіба що матиму дозвіл з неба зробити це, обороняючи своє життя.

В такому настрої я перебув з рік. Весь цей час я був такий далекий від будь-якого заміру розправитися з дикунами, що жодного разу не виходив на горб подивитись, чи не видно їх де-небудь і чи не залишили вони яких-не-будь слідів свого недавнього перебування на березі. Я боявся, що, побачивши цих недолюдків, я знову захочу провчити їх, спокусившись слушною нагодою напасти на них зненацька. Я тільки забрав звідти човен і перевів його на східний бік острова, де для нього знайшлась маленька, дуже вигідна бухта, захищена з усіх боків стрімкими скелями. Я був певний, що завдяки течії дикуни нізащо не зважаться висісти в цій бухточці.

Я перевів свій човен з усією його оснасткою: саморобною щоглою, саморобним вітрилом і чимось подібним до якоря (хоч навряд цей пристрій можна було назвати якорем чи навіть кішкою, так погано я його зробив). Одно слово, я забрав з того берега геть усе, щоб не залишити й ознак човна або людського житла,_:

Крім того, як я вже казав, я жив потайливіше, ніж будь-коли, і виходив із своєї келії лише тоді, коли це було необхідно для моєї повсякденної роботи — тобто доїти кіз та доглядати свою невеличку отару в лісі. Але кози були на другому березі острова, і там мені не загрожувала ніяка небезпека. Можна було з певністю сказати, що дикуни приїздили на острів не для того, щоб знайти тут іцо-небудь, і тому не потикалися в глиб острова. Я не мав ніякого сумніву, що вони не один раз були на березі і перед тим, і після того, як я, переляканий своїм відкриттям, став обережнішим. З жахом думав я про те, яка була б моя доля, якби, не підозрюючи небезпеки, я натрапив на них тоді, коли напівголий і майже беззбройний (крім однієї рушниці, часто зарядженої самим лише дробом) я безтурботно блукав по всьому острову в пошуках дичини, заглядаючи в кожний закуток. Що було б зі мною, коли б, замість відбитка людської ноги, я несподівано побачив п’ятнадцять-двадцять дикунів і вони погналися б за мною? Певна річ, я не втік би від них, бо дикуни бігають дуже швидко.

Іноді думки про це так гнітили мою душу й так тьмарили мій розум, що я довго не міг підбадьоритись і обміркувати, як треба діяти. Я був не те що нездатний опиратись, а не мав навіть духу зробити того, що міг; а ще менше міг би зробити що-небудь тепер, після таких довгих міркувань. Справді, серйозно обдумавши своє становище, я не міг не засумувати. Такий настрій іншим разом тривав дуже довго, але кінець кінцем завжди переходив у вдячність до провидіння, що визволило мене від багатьох невидимих небезпек і утримало від лихих вчинків, яких я сам ніколи не міг би уникнути, бо не мав про них найменшого уявлення і не знав про їхню можливість.