Слава ЗСУ!

А що все це були прості здогадки, то в моєму становищі я міг тільки пожаліти нещасних. Ця сумна пригода стала мені за привід іще раз подякувати провидінню, що так невсипуще дбало про мене, покинутого та самотнього, і призначило так, що з екіпажів двох кораблів, які зазнали аварії біля цих берегів, не врятувалась жодна людина, крім мене. Отак я дістав нове підтвердження того, що, незважаючи на всю злиденність і жах нашого становища, в ньому завжди знайдеться, за що дякувати провидінню, якщо ми почнемо порівнювати його із становищем ще жахливішим.

Мабуть, саме таким було становище екіпажу корабля, що зазнав аварії. Важко припустити, щоб кому-небудь з людей пощастило врятуватись під час такої страшної бурі, хіба що їх підібрало інше судно, яке було поблизу.

Та це була тільки можливість, і то дуже невелика; принаймні ніяких слідів другого корабля я не бачив.

Немає слів описати страшну тугу й жагуче бажання, що охопило мене, коли я побачив корабель. З моїх уст мимоволі безперестанно вихоплювались слова: «Ах, коли б хоч двоє чи троє! Ні, хоч би один із них врятувався і приплив до мене! Тоді б у мене був товариш, була б жива людина, з якою можна було б говорити». Ні разу за все своє довгочасне відлюдне життя я не прагнув так пекуче людського товариства, і ні разу я не почував себе так гірко без нього.

Є таємні пружини поривань, що, зрушені якоюсь видимою або й невидимою річчю, але силою уяви оживленою в нашій свідомості, захоплюють душу тією річчю так, що життя без неї стає нестерпним.

Таке було й моє жагуче бажання, щоб хоч одна людина з екіпажу потерпілого корабля врятувалась. «Ах, хоч би одна! Хоч би одна!» Я повторював ці слова тисячу разів. Моє бажання було таке палке, що, вимовляючи ці слова, я конвульсивно стискав руки. Мої пальці в’їдалися в долоні так міцно, що, коли б я тримав у них якусь крихку річ, я мимоволі роздавив би її; а зуби я зціплював так міцно, що потім не міг розняти їх відразу.

Нехай учені шукають причини подібних явищ, — я просто описую факт, що так вразив мене, коли я його виявив. Не берусь пояснити його походження, але, безперечно, це був наслідок палкого бажання і змальованих моєю уявою картин щастя, які обіцяла мені зустріч з ким-небудь із моїх братів християн.

Чи наді мною тяжіла лиха доля, а чи люди, що пливли на розбитому кораблі, були засуджені на загибель — тільки мені не судилось тоді зазнати цього щастя. До останнього року мого життя на острові я так і не довідався, чи врятувався хто-небудь з того корабля. Через кілька днів я зробив одне сумне відкриття: знайшов на березі, проти того місця, де розбився корабель, труп потопленого юнги. На ньому були короткі полотняні штани, синя, теж полотняна, сорочка і матроська куртка. Не було ніяких прикмет, щоб визначити його національність: в кишенях у нього не виявилося нічого, крім двох золотих монет та люльки, і, певна річ, останній знахідці я зрадів куди більше, ніж першій.

Після шторму настало повне безвітря, і мені дуже хотілося спробувати добратись до корабля на човні. Я був певен, що знайду там багато дечого, що могло б стати мені в пригоді. Але вабило мене, власне, не це, а надія, що на кораблі лишилась якась жива душа, яку я міг би врятувати від смерті і таким чином скрасити своє сумно життя. Ця думка опанувала мою душу: я відчував, що ні вдень, ні вночі не знатиму спокою, поки не спробую добратися до корабля, поклавшись на волю божу. Бажання, що охопило мене, було таке сильне, що я, не маючи сил опиратись, прийняв його за вказівку неба і зазнав би мук сумління, коли б не виконав його.

Під впливом Цього пориву я поспішив вернутись до свого замку і почав готуватись у дорогу. Я взяв хліба, великий глек прісної води, компас, пляшку рому (у мене його лишилося ще чимало), кошик з родзинками, нав’ючив на себе весь цей вантаж, пішов до свого човна, вичерпав із нього воду, спустив у море, склав у нього все принесене й вернувся додому по новий вантаж. Цього разу я взяв чималий мішок рису, другий глек прісної води, зо два десятки моїх невеличких ячних хлібин або, вірніше, коржів, пляшку козиного молока, грудку сиру й парасольку, що мала правити мені за намет. На превелику силу, вмиваючись потом, перетяг я все це в човен і, помолившись богові, щоб він направив мене на вірну путь, відчалив. Держачись ближче до берега, я пройшов на веслах усю відстань до північно-східного краю острова. Звідси я мав пуститись у відкрите море. Ризик був великий. То йти чи ні? Я глянув на прудку течію, що обгинала острів на невеликій відстані від берега, згадав про першу поїздку, згадав, яка небезпека загрожувала мені тоді, і рішимість почала мене покидати. Я знав, що, коли потраплю в течію, мене може занести далеко від берега, я навіть можу загубити острів з очей, а тоді навіть при невеликому вітрі мій малий човен потопить хвиля.