Слава ЗСУ!

Але цього відкриття для мене було надто мало. Набравшись духу і згоряючи від цікавості, я взяв з собою мого П’ятницю, озброївши його тесаком та луком зі стрілами, якими, як я вже мав нагоду пересвідчитись, він орудував дуже майстерно. Крім того, я дав йому нести одну з моїх рушниць, а сам узяв дві інші, і ми пішли на те місце, де напередодні бенкетували дикуни. Мені хотілось мати про них докладніші відомості. Коли ми прийшли туди, перед нашими очима постала така жахлива картина, що в мене завмерло серце і захолола кров у жилах. Справді, видовище було моторошне, хоч П’ятниця й залишився байдужим. Увесь берег був засіяний людськими кістками, земля — закривавлена, скрізь валялись недоїдені шматки засмаженого людського м’яса, недогризки кісток та інші рештки кривавого бенкету, яким ці недолюдки відсвяткували свою перемогу над ворогами. Я знайшов три людські черепи, п’ять рук, розкидані по різних місцях кістки трьох-чотирьох ніг і багато частин кістяків. П’ятниця жестами розповів мені, що дикуни привезли з собою для бенкету чотирьох полонених; трьох вони з’їли, а четвертий був він сам. Наскільки можна було зрозуміти з його пояснень, у цих дикунів була велика битва з сусіднім вождем, одним із підданців якого був і він, П’ятниця. Вони забрали багато полонених і розвезли їх по різних місцях, щоб побенкетувати та з’їсти їх так само, як це зробила та ватага дикунів, що привезла своїх полонених на мій острів.

Я наказав П’ятниці зібрати всі черепи, кістки та шматки м’яса, звалити їх в одну купу, розкласти вогонь і спалити. Я помітив, що йому ще й досі дуже хотілось поласувати людським м’ясом і що його канібальські інстинкти надзвичайно стійкі. Але я виявив таке обурення па саму думку про це, що він не насмілився дати їм волю. Я всіма способами намагався пояснити йому, що вб’ю його, якщо він мене не послухає.

Знищивши сліди кривавого бенкету, ми вернулись до замку, і я негайно ж почав одягати свого слугу. Насамперед я дав йому полотняні штани, які вийняв із скрині бідолашного каноніра, знайденої на загиблому кораблі. Після маленької переробки вони прийшлись йому в міру. Потім я пошив йому куртку з козячого хутра, доклавши всього, свого вміння, щоб зробити її якнайкраще (я був тоді вже досить вправним кравцем) , і, нарешті, змайстрував йому шапку з заячих шкурок, дуже зручну й досить гарну. Отже, мій слуга на перший час був досить пристойно вдягнений і дуже задоволений тим, що тепер став схожий на свого господаря. Щоправда, спочатку він почував себе незручно в усьому цьому спорядженні; найбільше заважали йому штани, а рукави муляли під пахвами й натирали плечі, так що довелось переробити там, де вони завдавали йому турботи. Але потроху він призвичаївся до свого вбрання і почував себе в ньому добре.

Другого дня, вернувшись з ним до свого житла, я почав думати, куди б мені примістити його. Нарешті, Щоб улаштувати його зручніше і водночас почувати себе спокійно, я нап’яв йому маленький намет між двома стінами моєї фортеці — внутрішньою і зовнішньою; оскільки сюди виходив надвірний хід з моєї комори, то я влаштував у ньому двері з товстих дощок і міцних планок і припасував їх так, що вони відчинялись досередини, а на ніч замикались на засув; драбини я теж забирав до себе. Отже, П’ятниця ніяк не міг потрапити до мене у внутрішню, огорожу, а коли б і надумав увійти, то неодмінно зчинив би шум і збудив мене. Річ у тім, що вся моя фортеця у внутрішній огорожі, де стояв мій намет, являла собою критий двір. Дах був зроблений з довгих жердин, що одним кінцем спиралися на гору. Ці жердини я укріпив поперечними балками, а замість тесу товсто обшив їх рисовою соломою, твердою, як очерет. У тому ж місці даху, яке я залишив незакритим для того, аби входити по драбині, я припасував щось ніби спускні двері, які падали з великим гуркотом, як тільки їх трохи натиснути ззовні. Всю зброю па ніч я забирав до себе.

Але всі ці заходи були цілком зайві. Ніхто ще, мабуть, не мав такого ласкавого, такого вірного й відданого слуги, як мій П’ятниця: ні гнівливості, ні впертості, ні свавілля; завжди добрий і послужливий, він прихилився до мене, як до рідного батька. Я певен, що, коли б треба було, він віддав би за мене життя. Свою вірність він довів не раз, отож незабаром у мене зникли найменші сумніви, і я переконався, що зовсім не потребую перестороги.

Розмірковуючи про все це, я собі на диво доходив висновку, що хоч з божої волі багато створінь позбавлені можливості дати належний напрям своїм душевним здатностям, однак вони обдаровані ними в такій самій мірі, як і ми. Як і у нас, у них є розум, почуття прихильності, доброта, визнання своїх обов’язків, вдячність, вірність у дружбі, здатність обурюватись несправедливістю — словом, усе потрібне, щоб робити й сприймати добро. А коли богові буває вгодно дати їм нагоду застосувати, як належить, ці здатності, вони користуються ними так само охоче, ні навіть з більшою охотою, ніж ми. І мені завдавала часом великого суму думка, що ми дуже мало користуємось усім цим, — як засвідчує ряд прикладів, — хоч наш розум осяяний світлом освіти, а душевні сили — духом божим і розумінням його заповідей. І чому богові було вгодно сховати це спасенне знання від стількох мільйонів людей, котрі (якщо судити по цьому бідолашному дикунові) знайшли б для нього краще застосування, ніж це робимо ми самі?