Слава ЗСУ!

Агашкін сидів на дереві такий гордий і самовдоволений, що Лесик не міг на нього дивитися.

Мабуть, Агашкін помітив це. Ще через кілька днів иа дубі д'Артаньяна вже славили Жору. І було за що.

Жора повів хлопців у школу, де вчився його приятель по станції юних техніків Володя Тарасуло.

ЦІкола була новісінька, всього рік тому її відкрили, і хлопці ходили по ній, як по виставці.

у кожну парту вмонтовано мікрокалькулятор,— з

гордістю пояснював Володя Тарасуло.—-У кожному класі проекційний апарат, кіноапарат і «Лектор-600» — автоматичний діапроектор. Отут, у спеціальному приміщенні,— шкільна ЕВМ. Шефи школн (науково-дослідний інститут) ведуть факультативні заняття з програмування, вчать усіх бажаючих, навіть з молодших класів, допомагають оволодівати «другою комп'ютерною письменністю»...

— Між іншим,— докинув Жора,— є комп'ютер-педагог. Якщо студент припустився помилки у розрахунках, заклав неправильну прог іаму і машина помили а я вона не прийме наступні цифрові дані, поки студент не скаже: «Вибачте, я помилився». Якщо не вибачиться, машина автоматично вимикається.

Причому при роботі на комп ютерах шпаргалки, списування виключ н абсолютно. Підгляцати у чужий дисплей немає жодного сенсу. У кожного ж своє завдання,— сказав Володя Тарасуло.

Катастрофа —- жахнувся Агашкін.

Усі засміялися.

До речі,— мовив Володя Тарасуло,— ми зараз теж працюємо над системою, що засвоює звукові сигнали.

Ще трошки —і фантастика стане дійсн'стю. Буд:е :тво рено штучний розум! — вигукнув Аі ашкін.— Штучний Жора, штучний Лесик, штучний Володя Тарасуло.

Але тепер ніхто навіть не усміхнув я

—• Ех.— зітхнув Лесик, - невже колись справді машина замінить людину? Щось не дуже хочеться.

;— Не хвилюйся. Не замінить, поблажливо сказав Жора.—-Людина — це організм (разі), спадковість (два!) і біографія (три!). А робот — це поки що тільки розумний механ м. Отже...

Хто це сказав? — звів на нього очі Лесик.

Мій тато,— опустив очі Жора.

_ Того ж дня збентежений Жора, червоніючи, сидів на дубі Д'Артаньяна і тримав у руці пляшку «пепси-коли», не наважуючись пити. А Вася Агашкіи вигукував знизу: 56

Слава Жорі Комп'ютеру! Слава С аваї Чілдреіи славте всі великого винахідника Жору! Хай живе наш видатний юний технік Жора, майбутній творець штучного розуму! Та пий уже! Скільки можна! Мусолиш у р ці ту пляшку вже півгодини...

Але відчувалось, що все те говорилося не дуже щиро, що він, Агашкін, великодушно поступається сьогодні місцем на дубі д'Артан >яна Жорі але по справедливості місце належить звичайно, йому, Агашкіну.

І коли Жора, сидячи на дубі раптом сунув руку в киш ню, витяг акуратно складений учетверо аркуш паперу (графік), зазирнув у нього і сказав винувато: «Вибачте, але мені треб вже бігти на підводне плава ня», Агашкін був задоволений, що Жорине вшанування було таке коротке

Любив Агашкін розказувати про різні унікуми, як він їх називав, що зустрічаються дуже рідко й чог> ні в кого нема.

От у мого родича, троюрідного дядька моєї мами, професора, члгна-кореспондента, доктора медичних наук, така колекція картин, ікон — захитаєшся. Всі — оригінали. Унікуми. Дев'ятнадцяте століття, вісімнадцяте... Не квартира — музей. Ну, звісно, на сигналізації. По-моєму, таких речей нема навіть в Ермітажі...

І в усьому тому головне було, що унікум належали не комусь, а його Агашкіна, родичеві,— отже майже йому самому, Агашкіну.

Як хотілося Лесиков хоч чим-небудь втерти носа тому Агашкіну! Як хотілося!

І одного разу тато сказав йому:

Я дістав дідові фарби, як йому дуже по рібні але в мене сього, ні худрада на комбінаті. Занесеш?.. Дід у лаврі, у церкві Різдва Богородиці. Знайдеш'

Знайду. Занесу! Про що мова? Давай!

Лавра від них недалеко, Лесик часто бував там, дивився, як іід реставрує.

Дід зустрів його радісно й гучноголосо-

■— Приніс?! Ну, безумство, ц нний чоловік! Даван! .. Татові прив т сердеч ий і подяка від душі. Вибачай треба п ац вати, поки освітлення не помінялося. Поспішаю.— І дід подряпався на риштовання.

Лесик провів ого поглядом і рушив до виходу.

І тут при виході побачив на долівці кілька шматків штукатурки прихилених до стіни На них були якісь бліді кольорові см ги — жовті, рожеві, голубі.

Мабуть, ча тина фрески — настінного живопису»,— подумав Лесик.

Коли вій ще заходив у храм, то звери; в увагу на гемиу бронзову дошку на стіні праворуч з викарбув ними словами: «Церква Рздва Богородиці (1696рік). Ох< роняеться державою».

1696 рік. Сімнадцяте сторіччя.