Слава ЗСУ!

— Цілком, пане гетьмане. Інакше імперія б розповзлася по швам, як стара одежина.

— Ну, це справа імператора Рудольфа. А тут, як ви зволили висловитися, на теренах Речі Посполитої, ми маємо іншу точку зору. Бачите, історія знала багато прикладів, коли розвинена, цивілізована нація стикалася на шляху свого розвитку з шаленим опором народів, які не визнавали світоча науки, культури, права, що їх несли посланці цивілізації. Так було з персами, Карфагеном, галами і германцями. Вони всіма силами перешкоджали Елладі і Риму, цим, без перебільшення кажучи, стовпам античного світу, коли ті намагалися залучити їх до плодів тогочасної цивілізації. Погодьтеся зі мною, без армій Пилипа II і Олександра Великого, без легіонів Юлія Цезаря та Октавіана таке залучення було б неможливим.

Гейденштейн відклав виделку.

— Але, пане Ян, на вашому місці я б не переоцінював перевагу гірських племен Македонії над цивілізацією персів, так як і Римської республіки над Карфагеном…

— Досить! — різко перервав секретаря Замойський. — Якщо мої висловлювання, щодо легіонів Цезаря і їхніх перемог над предками пана Райнольда образили його, то, можу завірити, вони не стосуються початків нашої розмови. Україна, як ви, мостивий пане, могли побачити на власні очі, є дикою землею і для неї полонізація не що інше, як можливість стати європейською країною. У повному розумінні цього слова. І будьте певні, зброя шляхетного лицарства подбає про засвоєння русинами культурних цінностей не менше, ніж єзуїтські колегіуми і унія наших церков!

Пані Замойська кинула на малжонека осудливий погляд.

— Але, Яне, ти надто переймаєшся долею України, забуваючи, що пан Станіслав і пан Райнольд прибули з далекої дороги і потребують відпочинку від справ, а ще більше від таких розмов. Чи не доцільніше було б розповісти панству про останні новини з Варшави та Кракова? Тим більше, оповідати є про що, адже не далі як учора ми прибули з прийому в палаці пана круля. О, який бенкет! Яка пишність! Там було без перебільшення зібрано весь квіт шляхетства. На мою думку, така подія достойніша уваги, ніж долі тих дикунів, ви згідні зі мною, панове?

Гейденштейн після цих слів господині розплився у посмішці, а Жолкєвський нахиливши голову відповів:

— Не лише погоджуюся, превелебна пані! Я віддаю заслужену данину вашій мудрості і почуттю міри у будь–яких питаннях!

Замойський зітхнув і кілька разів плеснув у долоні, звертаючись до лакеїв, які стояли впродовж усієї розмови, завмерши немов статуї:

— Вина всім, найкращого вина!

VIII

Оббиті залізом двері фортечного льоха вдарили глухо та моторошно, звуком нагадуючи удар земляних грудок до віка труни під час поховання. Северин деякий час стояв поблизу дверей, очікуючи доки очі звикнуть до темряви. Втім, темрява тут була не цілковитою і нагадувала скоріше глибокий морок. Очевидно десь було залишено невеличке вікно для освітлення і вентиляції. Він, підхопивши руками ланцюги, які з'єднували кайдани на руках і ногах, повільно почав пересуватися довгими крутими сходами, які вели у нетрі підземелля. Обережно переступав по слизькому від вологи каменю. Сходинка за сходинкою, гусячим кроком, що його дозволяли кайдани. Ось нарешті остання сходина. Перед козаком було невелике похмуре приміщення з низьким склепінням стелі і крихітним, взятим у ґрати, отвором зверху. Крізь отвір надходило достатньо світла, щоб можна було помітити брудно–жовті, вкриті слизом стіни, на відстані десяти кроків одна від одної, купу огидливого лахміття в кутку і абсолютно пусту підлогу каземату з щільно втоптаної рудої глини.

Северин сів біля стіни, спершись на неї спиною, але одразу ж відсахнувся — подерта на спині сорочка миттєво просякла водою, яка скапувала з порослого пліснявою каміння і шкіра відчула сирий холод підземелля. Він піднявся і спробував ходити, вимірюючи кроками мізерну відстань від одного кутка до іншого. На деякий час це подіяло, але скоро у кісточках почав відчуватися нестерпний біль — вочевидь коваль, який кував кайдани, був нехлюєм. Він навіть не потурбувався притупити гостре ребро металу, що залишив після себе важкий молот. Довелося перебороти себе і підійти до купи лахміття. Воно виявилося оберемком перегнилої соломи, кількома брудними полотняними ряднами, на яких дір було більше, ніж цілої тканини і смердючою овечою шкірою. Потривожений наближенням людини, з–під соломи виплигнув і швидко зник між камінням у кутку великий рудий пацюк. Северин сів на імпровізовану лежанку і заходився обдивлятися пошкоджену кайданами ногу. Глибокі поразки на ній потемніли і почали ятритися. Найліпшими ліками в таких випадках була розмішана з порохом горілка і чиста тканина на перев'язку. Але ні першого, ні другого, ні третього в нього не було. Дуже хотілося палити, але люльки не було теж. Наливайко зітхнувши, відірвав від своєї пошматованої сорочки пасмо сивого від бруду полотна і, як міг, перев'язав рану. Потім ліг на солому, підклавши під голову подерті рядна. Доки очі вивчали темне, вкрите павутинням і кіптявою склепіння над головою, думки, вгамовуючись немов річкова хвиля, яка потрапила після бистрини на глибоку воду, поверталися в минуле. В те минуле, у якому він був отаманом грізного козацького війська і майбутнім гетьманом, а не бидлом, котре поганяють, щоб у кінці шляху забити перед очима натовпу кровожерливих обивателів.