Слава ЗСУ!

Довго терпів все, що діялося зі «славетним лицарством» Станіслав Жолкєвський. Скреготів зубами, коли чув про всі ці чутки і усвідомлював, що його вже два тижні стримує військо, над яким він мав більш ніж дворазову перевагу. І от нарешті терпець йому урвався і того дня жорстока Беллона відвернула своє обличчя від Северина…

Відрядив польний гетьман до Києва десять мажар з наказом доправити до нього важку фортечну артилерію. І не встигли перші червневі дощі напоїти степ, як прибула вона. Прибула, і, не гаючись, розпочала масований обстріл. Два дні ревіли гармати. Два дні коронні гармаші, не жалкуючи пороху, обстрілювали козаків. Два дні на козацькому окопі царювали смерть та руйнація, після чого на відчайдушний штурм пішли піхотні полки, спішені драгуни і навіть рейтари. За наказом гетьмана шляхті довелося полишити коней і, озброївшись рогатинами, баграми і сокирами, вирушити на розрив напівзруйнованого гарматним вогнем табору.

І здригнулися козаки! Втратили віру у власні сили важкої хвилини. Кинули з рук зброю, здійняли їх до неба, благаючи милості від Бога і жорстоких жовнірів Жолкєвського. Кинулися з лайкою і кулаками на того, кого ще напередодні кликали батьком–отаманом. Скрутили йому білі руки міцними мотузками і потягли його до Жолкєвського, дорікаючи за те, що привів їх до смертного стовпа, немудро дражнячи велику військову силу Речі Посполитої…

Вільний степовий вітер струменями бив у обличчя Северинові, доносячи сопух і їдкий присмак диму пожеж. Зв’язаний по руках і ногах, він не міг поворухнутися і лише обводив палаючим поглядом обличчя тих, кого ще вчора водив у бій і чиї руки тепер волокли його до витоптаного і щедро политого кров’ю поля. Там, на чолі закутого у броню війська, під десятками хоругв, знамен і штандартів, стояв Станіслав Жолкєвський.

— Схаменіться, побратими! — кричав до них хрипким, повним розпачу голосом, Наливайко. — Христом Богом заклинаю вас: не вірте ляхам! Поверніться, візьміть до рук зброю, щоб перемогти або померти доброю козацькою смертю!

Але вони були глухі до його слів. Северин переводив погляд з одного побратима на іншого.

— З ким домовляєтеся, братики? — переконував він їх, — іуда проклятий у порівнянні з ляхами — ніщо! Стійте, Мазепо, Лободенко! Зупинися Кизиме! Гонором своїм клянуся, якби я мав хоч тінь надії, що Жолкєвський в обмін на моє життя дарує вам волю, сам би пішов і віддався б йому в пазурі! Та не такі вони, бережіться!

— Та що його слухати, браття! — гриміли розлючені голоси.

— Такої заспівав? Життя своє нікчемне врятуєш!

— Бреше собака!

— Він шляхті ворог, не ми! Тож хай відповідь і тримає.

І мов дикий звір, що потрапив у пастку, заревів Северин Наливайко. Щосили напружив свої богатирські м’язи, але глибше вп’ялися в них мотузки.

— О горе вам, нерозумним! — вимовив тоді повним розпачу голосом Северин. І більше не прохопився ані словом.

Мовчав, коли поставили його перед Жолкєвським і верхівкою лядського війська, лише сповненим самоповаги поглядом відповідав на їхні ненависні крики, на вогники вовчих очей і вигляд червоних від злості облич. Співчутливо переводив погляд на козаків, що стояли позаду нього з непокритими головами, гнули до землі сиві чуби свої і м’яли шапки, немов капосні бурсаки перед очима дідаскола. Йому хотілося волати до небес, щоб хоч трохи вивільнити пекельний вогонь, що розривав його душу, але він мовчав. Тому що назад нічого не повернеш, тому що бачив усю марність зусиль.

І обпік зневажливим поглядом притихлих козаків ясновельможний пан гетьман, і почав говорити до них, випльовуючи слова крізь міцно стиснені зуби.

— Як вам, брехливим хлопам, нікчемному бидлу, на розум прийшло бунтуватися супроти панів своїх? Як сміли ви непокірною рукою взяти зброю, щоб протистояти владі, поставленій над вами Богом? — голос Жолкєвського мов батіг падав на голови козакам, лунав над притихлим табором і примушував здійматися в небо зграї гайвороння, яке густо обсіло купи гниючого трупу.

— Прощення, милості панської благаємо! — глухими голосами відповідали козаки.

— Прощення? — злим сміхом відповідав Жолкєвський. — Що ж, я дам вам його. Але лише тоді, коли поплічники цього лотра, — він вказав на Наливайка, — Саула і Шостак, стоятимуть перед ним! А ще, коли кожен із шляхетних панів пройде поміж вами і, впізнавши у котромусь із вас свого хлопа, хоч би той вже п’ять літ як утік, забере і вчинить на панський свій розсуд!

Важке зітхання, схоже на стогін, здійнялося над натовпом козаків. Надто важкі пропонував їм гетьман умови. І хоч опустилися у них було руки, коли зачули таке, струснули чубами, заграли жовнами і рішуче відповіли ляхам: